– Завтра вийти треба. Якісь пузані хочуть по мішенях гатонуть.
– І на скільки?
– З ранку і до вечора.
– Візьми мене з собою.
– Не знаю, спитаюся в боса. Захід приватний.
– Спитай, я підможу. Може, зі снайперок гатитимуть?
– Зараз наберу.
Поки Карл тикав у кнопки, я піднявся нагору. От пень старий – уподобав мою кімнату. На постелі валяються карти, супутникові знімки, ніж, компас. Стіл теж у паперах.
Нічого не поробиш, довелося заселятися в кімнату Ніка. Там усе як було, навіть пилюга витерта. Треба на кладовище сходити. Я кинув сумку в куток.
– Дене! Дене! Все на мазі, домовився.
– Чого волаєш? Без ніяких?
– Бос зрадів. Просив під’їхати раніше. Може, розкрутить пузатих ще й на майстер-клас із снайпінгу.
– Мені й перевдягнутись нема у що.
– Там знайдемо. В мене ціла гора мотлоху. Тільки перекусимо.
– Давай, а то живіт підвело.
Замовили реберець, гамбо, Карл зварив міцнющої кави. Давно я так не наїдався. Після обіду розвалились на дивані. Старий щось торохтів, але слова доносилися здалеку, наче крізь вату. Очі злипались, голова падала, як у ляльки. Нарешті лишилась тільки тиша.
– Вставай! У нас ще до чорта справ.
Карл ще щось пробуркотів й поплентався в гараж.
Я засунув голову під кран. Крижана вода вимивала сонний дурман. Потім насухо витер голову рушником.
Надворі басовито буркотів двигун. «Mustang Boss 429» шістдесят дев’ятого року вилискував округлими боками. Сонце вигравало на хромованій решітці. Авто тільки землю не рило. Я вгніздився збоку, Карл відкинувся на сидінні, правував одною рукою.
– Ти б узявся обома, а то не дай Боже…
– Не очкуй, синок, я водив машину, ще як твій батько й слова такого вимовити не міг.
Потихеньку вибрались на шосе. Тут «мустанг» показав клас. Вітер шелестів крізь приспущене вікно. Ми летіли за місто в сутолоці блискучих і не дуже авто. Водії лупали очима на світлофорах, деякі сигналили. Й було чого, бо Карл кермував агресивно, як чорт. Обганяв, підрізав, притискав.
За якісь сорок хвилин ми домчали до плантації. Колись тут було просторе колоніальне володіння, а тепер справжній рай для стрільців. Принаймні так було написано на дощаному щитку над входом. На КПП нас зустрів сивий чолов’яга в чорній уніформі. Глипнувши на пропуск Карла, тицьнув у мене:
– Це хто?
– Зі мною. Бос дозволив.
– Підождіть.
Охоронець сховався в будці із дзеркальними вікнами. Хвилин за десять вийшов, простягнув ламіновану картку на шнурку. Карл зарулив на стоянку.
Старий непогано влаштувався – маленький кабінетик зі столиком, комірчинка. Я вибрав просторі штани з купою карманів й вільну сорочку. Добре, що знайшлась панама – сонце добряче припікало. Карл козиряв у репліці форми армійця 60-х.
– Ходімо швидше на стрільбище – бос чекає.
Стрільбище виявилося просторим полем понад дві тисячі ярдів завдовжки і десь п’ятсот завширшки. Нас зустрів опецькуватий дядько в сорочці навипуск й кепці, що сиділа на самісінькій верхівці круглої, ніби гарбуз, голови. Щоки звисали, як у бульдога, ріденьке волосся стирчало на потилиці, як голки їжака. Маленькі очиці глипали з-під набряклих вік.
– Привіт, босе. Це Ден. Я тобі розказував. Він снайпер, морпіх, тільки повернувся з деплойменту.
– Здоров! Я Кейв. То що покажеш мужикам? Я всіх повідомив, що сьогодні снайперський майстер-клас.
– А що вони хочуть?
– Щось таке, чого не знайдеш у Ютубі.
– Може, маскування?
– Що саме?
– Я замаскуюся, а вони хай шукають мене з відстані ста або п’ятдесяти ярдів.
– Годиться.
– Скільки лишилось до початку?
– Чотири години.
– Досить. Але мені дещо знадобиться.
Я лежу посеред густющої трави, поряд мирно сюрчить цвіркун. Мурашки бігають по нозі, але то таке. Для маскування площа чудова. Впорався хвилин за сорок. Це разом з перевдяганням.
На рубежі збираються пузаті дядьки й ще зовсім молоді хлопці. Є навіть декілька жінок. У мене «Remington 700»[90] й декілька мішеней попереду. Кейв піднімає руку: почалося. Народ заворушився, пожвавішав. Кинулись розбирати біноклі. До них десь сто ярдів. Я прихиляю голову.
Юрба розійшлася, миготить бліками, наче юрба папараці. Я входжу у звичний стан, коли час тече, ніби мед, а думок немає. Зараз тіло – один з горбочків поля, підставка для трави.
За дрібною сіткою маски почуваюсь якимсь пасічником. Ніби в дитинстві з дідом – дивимось вулики, зрізаємо трутні. Ось дід помітив матку, показує мені. Довга бджола бігає серед підлеглих, діловито перевіряє соти. Гіркий дим лоскоче ніздрі, сердиті трудівниці обліплюють сітку. Десь співає цвіркун. Як тут. Тільки замість диму солодкуватий дух різнотрав’я.
90
Remington 700 – гвинтівка виробництва компанії «Reming ton Arms» (США) з повздовжно-ковзним затвором.