– Ти наче гьорлскаут у кондитерській!
– Пішов ти! Ходімо, одяг подивимось.
Ми бродили між стелажами, розглядаючи одяг, взуття, ножі. За півгодини я став бідніший на кругленьку суму й багатший на «Remington 700» з оптикою «Леопольд», ніж «KABAR»[94] (особисто схвалений Беном), двоє коричневих штанів, дві сорочки, панаму, куртку з башликом й черевики «Original SWAT». До рушниці в подарунок додали кофр.
Одяг я склав у новенький наплічник «Drago Gear». Почувався, ніби в день народження. Проте було якось ніяково.
– Щось завелика знижка й багато подарунків.
– Нічого, зате приманили нового клієнта. Думаю, підтримаєш бізнес.
Брайан гигоче, я теж посміхаюсь. Правду каже, зараза.
– Добре, Брай, будемо їхати, а то до ночі не доберемось.
– Давайте, хлопці. Ден, приємно було познайомитись. Бен, переказуй привіт старому й мамі.
– Спасибі, ти своїм теж.
Потисли руки. Бен закинув добрячий баул у кузов, поряд – мій наплічник. Зверху накрили брезентом.
Кофр я забрав у кабіну. Стартер гарикнув – рушили.
Жара дика. Хоч вікна відкриті, але в місті повітря наче зупинилось. Сім потів зійшло, поки вибрались на шосе. Лише за містом Бен глибоко зітхнув, припинив на узбіччі й виглушив півлітра води. Я не відставав. Сорочка наскрізь мокра, тільки напився – вода, наче крізь решето, виходить назовні.
– Ненавиджу міста… Тільки й дивись, щоб когось не гепнути чи бік не подерти. Добре, що виплутали.
Ще чотири години – й дома.
– У вас там тихо?
– Ти навіть не уявляєш, як.
– Скучив за тишею. В мене дома хата біля ставка і сусідів немає. Гарно, пташки цвірінчать…
– Не уявляю, про що ти.
– Нічого, якось зберемося – все покажу.
– Домовились. Погнали?
– Погнали.
Ребристі шини шурхонули по дрібних камінцях, здіймаючи хмари пилу. Бен хвацько вивернув на рівну стрілу асфальту й зачадив гіркуватим вихлопом.
«Шеві» бурчав, проте вперто просувався вперед, вібруючи усім корпусом. Здоровенне кермо намагалося вирватись з рук. Авто нагадувало норовливого звіра, що тільки чекає слабинки.
– Машина в тебе, як дикий кінь. Хіба копитом не б’є.
– На пікапчику ще дід ганяв. Коней беріг.
– У вас ще й коні є?
– Аякже! Ти що, який діна без коня?
– І багато?
– П’ятеро.
– Нічого собі!
– Це не все. Є корова, кози, два мули. Ну і дріб’язок – кури, індики.
– Оце хазяйство! Батьки, мабуть, крутяться, як прокляті.
– Їм подобається таке життя. Ми так завжди жили. Головне на своїй землі.
Авто котилось, ми базікали. Чим далі, тим менше машин. На узбіччях кушпелила пилюка. Рівний, як стіл, простір. Де-не-де стриміли височезні кактуси й кругленькі кущики спаленої трави.
Чудернацькі останці виринали, наче з-під землі. Сонце й вітер так обточили скелі, що вони нагадували замки з якогось фентезі. Над дорогою висіло тремтливе марево. Асфальт вигинався темною звивистою рікою. Гарячий вітер фугував крізь вікна. Ми вже вижлуктили три пляшки води, й це далеко не кінець.
Пікап ковтав кілометри й витрясав душу. Мене не захитувало навіть у транспортних вертольотах, а зараз шлунок починав бунтувати.
– Скільки ще?
– Години дві. Ти щось зелений. Заколихало?
– Трохи. Нічого. Я з «чінука» по тросу висажувався й нічого.
– А з парашутом стрибав?
– Ні, ще й цього не вистачало.
– А в мене вже більш як сто стрибків.
– Стрьомно?
– Так. Причому кожного разу. Вперше я взагалі ледве до землі долетів.
– Та ну його… Ми в «infantry school» десантувались з «Чінука». Пілот теж навчався. Завис, а до землі метри чотири. Наших багато покалічилось.
– А де було діло?
– У «Двадцять дев’ять пальм»[95].
– О, я теж там був!
– Коли саме?
– У дві тисячі десятому, весною.
– Я раніше. Перед деплойментом.
– Село штурмували?
– Село й місто. Проти «беретів», перевдягнутих муслімами.
За балачками час летів швидко. До Хантерс Пойнт лишилось десять миль. Пікап розігрівся, як сковорода. Десь далеко мрів високий, звивистий гірський хребет. Поодинокі скелі бовваніли серед пустелі, ніби розкидані пустотливим велетом.
Бен піддав газку. Ще поворот. Вузька ґрунтівка вела до величенької садиби. Стрункий білий будинок зі старосвітською мансардою, в кращих традиціях американського Півдня. Нарешті пікап зупинився. У вухах дзеленчало від тиші.
Я вийшов, похитуючись, й одразу пошкодував. Щось здоровенне, зі слинявою пащею, дико ревучи, летіло навперейми. За крок страховидло спинилось, тяжко сапаючи. Ткнулось мокрим носом й цікаво витріщилось лютими очицями. Я ледь не сів прямо під пікап. Собайло сягав мені пояса, з висолопленого язика стікала слина, кучмата мордяка щирилась іклами в палець задовжки.