– Ніпока! Ану йди сюди!
До нас уже поспішають хазяї. Містер Моус усміхається, тисне руку. Місіс Моус обіймає, наче рідного сина.
– Де ви так довго?
– До Брайана заїхали і в маркет. Ден не витримав – рушницю прикупив.
– Це діло хороше. На полювання підемо.
– Я й не полював ніколи.
– Нічого, навчимо.
– Добрячий у вас пес. Мало не з’їв.
– Він наполовину вовк. Ходімо краще в дім.
– Зараз. Тільки візьмемо речі.
Розглядаюсь навколо. Вузенька доріжка, вимощена камінням. Далі якась довга будівля, мабуть, повітка. Тут же дивна кругла хижа, схожа на юрту, тільки з шестиклинною покрівлею. Поряд виблискує широка плита з синьою поверхнею, встановлена на консолях. Від неї до будинку тягнуться грубецькі кабелі. Сонячна батарея, чи що?
У загороді вибрикують коні. Між будівлями діловито гребуться кури. Сердито ґелґоче індик, шаркаючи крилами по землі. Небо ніби вимите, тільки високо шугає довгаста цятка.
– Ти чого?
– Та так. Гарно тут у вас…
Ніпока вибрикував поряд, цибав на Бена, плутався між ногами. До мене принюхувався, чмихав, трусив пелехатою довбнею.
Мені виділили чистеньку кімнатку. Поки я розклався, накрили на стіл. У їдальні тихо зумкотів кондиціонер. Шкіра вбирала прохолодне повітря, ясніла голова.
Прокинувся вовчий голод. Дух запашної страви збивав з ніг. Сіли вчотирьох за широким дерев’яним столом без скатертини. На плесковаті глиняні тарілки поклали запашні коржі, а зверху м’ясо, квасолю, ще якісь овочі. Потім густий гострий соус. Окремо на тарілці лежали пласточки коричневого м’яса. Із супниці йшла пара від чілі. А ще ж і м’ясо, спечене на грилі.
Хвилин із десять чулися тільки хрумкіт і сьорбання. Найгучніше чавкав Ніпока, встромивши морду в залізну миску. Батьки їли небагато. Мати Бена все підкидала й підкидала на мою тарілку.
Коли мені вже було несила ворухнутися, принесли десерт. Єдине – не було алкоголю. Тут «сухий закон».
Після обіду чи вже вечері перебралися на терасу.
Містер Моус задимів коротенькою люлькою, Ніпока смачно чмихав, з ляскотом тіпав вухами. Небокрай запалився червонястим відблиском, розкидаючи навкруги криваві тіні.
– У нас гості – рідкість. Їх немає. Бачиш, живемо краще, ніж більшість діна. Якщо проїхатись краєм, знайдеш переважно високі ціни для туристів, сміття, безробітних ледарів. Я відслужив у війську й зумів прожити, як хотів. Тут земля нашого роду. А ще – є вода.
– Я бачив – сонячні батареї маєте.
– А як інакше? Лінії сюди не тягнуть. Лишилось тільки інтернет зробити.
– Ви дуже просунутий.
– Мій батько говорив – якби сонце зупинилося, спалило б землю. Тому треба тримати розумну межу між старим і новим.
Бен мовчав, чухаючи пса за вухом. У загороді форкали коні, радіючи вечірній прохолоді.
– Хоч ти й не діна по крові, проте, думаю, нашого роду. Бен мені все розказав. Що ти відчував, коли дивився на того… бородатого з ножем?
Я ковтнув. Оце так питання. Я й досі намагаюсь забути ті відчуття.
– Не знаю. Проказував молитву, що бабуся навчила. І от ще… амулет.
Старий уважно придивився, пихнув люлькою. Щось завило, заквилило десь там, на схилах височенького хребта. В мене смикнулася нога.
– Койот.
– Дуже близько.
– Хитрі. Чують овець.
Ніпока схопився, потягнув носом й відповів так, аж поза шкірою продерло. Старий ляснув себе по колінах.
– Хай ці балакають, а ми спати. Завтра підніматись раненько.
У вікно заглядав здоровезний місяць, а я все крутився на м’якому ліжнику. Пахло свіжою білизною, сухим зіллям, новенькою зброєю. Рушниця поблискувала в куті. Не втерпівши, підтяг її до постелі, так щоб можна було погладити рукою.
Койоти дико реготали, перекликались, дратували Ніпоку. Той підвивав грубим голосом. У перервах обзивалась корова, форкали коні. Ширше прочинив вікно. Війнуло прохолодою. Пустеля дихала. Щось шугонуло повз стіну. Крикнула нічна птаха, мекнула вівця – потягло гноєм. Лишив вікно на провітрювання, завалився на ліжко. Усе – спати.
– Дене, вставай, снідати пора!
Мене ніби пружина підкинула. Отямився на ногах, у руці ніж. Містер Моус сперся на одвірок, схрестивши руки на грудях.
– Бен попередив, що швидко прокидаєшся.
– Звичка. З війни.
– Пішли їсти, а то роботи багато.
Небокрай ледь укрився багрянцем, ми порядкували біля худоби. Виводили коней на пасовище, виганяли овець, чистили стійла, розкидали покорм. Місіс Моус доїла корову. Ніпока плутався між ногами, щирив зуби на коней, ганявся за ягнятами.
Я скучив за такою роботою. Залюбки тягав тюки із соломою, чистив кізяки, виганяв отару. З вівцями раніше справи не мав, тож Ніпока взяв наді мною шефство. Він ганяв уздовж отари, гарикав, направляв волохатих на попас. Вівці сахались, слухняно чимчикували куди треба. Тільки кучматий баран з довгою шерстю ковтунами намахував лобастою головою з товстенними закрученими рогами.