Широкий шмат поля оточувала висока огорожа з колючого дроту. Зачинивши галасливу юрбу, я погнав назад. Бен сідлав коня. Високий стрункий мустанг нетерпляче пританцьовував, хапав його за рукав. Лискуча, наче вороняче крило, шкіра відливала синявою.
– Їздив верхи?
– Ніколи. Тільки в дитинстві дід на коня садовив.
– Навчишся. Батько тобі осідлає.
– А не скине?
– Цей скине. А мій перший спокійний. Старий і тихий.
Я ледве видерся. Думав, завалю бідну тварину. Гнідий терпляче чекав, поки вмощуся. Стремена вислизали, носки стояли не так, як треба. Але згодом рушили. Бен з батьком сиділи, як влиті. Мене хилитало й крутило, судомило ноги, болів поперек.
Я вчепився у вуздечку, аж пальці побіліли. Бен зиркав і скалив зуби. Містер Моус просторікував про пустелю, зрошення, фермерські турботи. Я ж нічого не чув. Сорочка прилипла до спини, піт затікав у штани. Ми проїхались навколо подвір’я, піднялись на невисокий пагорб, спустились, видерлись на вищу гору.
Зверху відкрилась широка панорама – чистий вестерн. Простір шелестів низенькою травою, кудлатими кущиками, пирскав пилюкою. Ген на схилах дальньої гори клубочився густий лісок. Де-не-де стриміли поламані, облизані вітрами скелі. Широкий шлях петляв між пагорбами й губився за небокраєм.
Завив койот. Прохолодне свіже повітря лоскотало легені. Червонясте сонце наполовину виринуло з-за виднокола, обливаючи кривавицею стихлу землю. Ми мовчки спостерігали за народженням нового дня…
Дні летіли переляканими птахами. Піднявся ледь світ, туди-сюди – й обідати пора. Перекусили, трохи полежали – знову в роботу. Говорили лише на навахо, вечорами Бен переходив на вкраїнську, і це було приємно.
…Шпаркий вітерець смикає куртку, залазить під шапку, холодить ніс. Ми навкарачки в густому лісі на дальньому схилі. Я й не думав, що в Аризоні є такі ліси. Уявляв тільки пустелю та перекотиполе. А тут такі хащі – на витягнуту руку не видно.
Між стовбурами мелькнула тінь. Старий тицьнув пальцем – у густій хвої причаївся олень. У прицілі коричневе хутро – можна рукою торкнутись. Тисну гачок – тварина падає, як підкошена. Зриваємось, летимо туди. Проте, за Ніпокою не встигнеш. Той з усього маху хапає звіра за горлянку, гарчить, чвиркає кров’ю. Але то зайве – розкинувши гіллясті роги, олень дивиться в небо скляним поглядом. Мені раптом стало жаль такого красеня.
– Шкода його.
– Чого?
– Гарний такий.
– Ми ж не з розваги полюємо. М’ясо зав’ялим, щось спечемо. Шкіру вичинимо. Переробимо так, щоб тварина не пропала даром. А ти добре вистрелив, він не мучився. Придивляйся: навчу розбирати…
Містер Моус скинув куртку, закотив рукава, дістав ножа. Ми з Беном допомагали. За півгодини оббілував тварину, розділив м’ясо, окремою купою склав нутрощі й кістки. Все це трохи нагадувало коління кабана, тільки шкіру треба зняти. Потім старий щось пробурмотав, відрізав шмат свіжини, кинув поряд, покропив кров’ю.
– Ходімо.
– А оте залишимо?
– Для прапредків. Пожертва, щоб олені не переводились на нашій землі.
Затарившись важезною свіжиною, ми ледве дістались коней. Ніпока біг поряд, вдоволено мружачись й облизуючи закривавлену морду.
Увечері, ласуючи печенею, розговорились про життя. Містер Моус розповідав про резервацію, про права індіанців.
– От, служив в армії, закінчив коледж, але й досі не розумію тих, хто живе в містах. Постійна сутолока, юрби набурмосених людей, неба не видно…
– На території Навахо Нейшн[96] діють тільки ваші закони?
– Наші й федеральні. Раніше нас хотіли заперти в резерваціях й потроху знищити. А вийшло так, що в нас тепер більше волі, ніж у білих американців.
До нас підсіла місіс Моус. Так і протеревенили допізна…
Через день я мав бути в Кемп-Пендлтон. Бен виїжджав за два дні у Форт-Беннінг.
Того вечора я вперше в житті зайшов у хоган[97]. Ми ходили колами, зліва направо, за годинниковою стрілкою, себто – за сонцем. Перший – батько, далі я, потім Бен і мати. На мені справжній одяг навахо, лице розфарбоване. Батько тихо наспівує, посередині палахкотить невелике вогнище.
Рухаємось швидше, на старому хляпає вовча шкура, стирчать гострі вуха. Темп збільшується, голос дзвенить, як струна. Ми просимо в богів удачі й захисту на війні. Я молюсь, як навчила баба, свастя горить на шиї, обпікає шкіру.
96
Навахо Нейшн – територія напівавтономної резервації вштаті Арізона, де проживають майже 60 відсотків усіх навахо, загальна численність яких складає 260 тисяч.