Поряд присів сержант.
– Не скигли, от я на підводному човні був, ото справжня дупа. В кубрику тіснота й смердота, ше й ходить не давали – поряд реактор. А тут морське повітря, спортзал, сонечко – курорт!
Шеф пішов, а ми закемарили. Трохи підхилитувало, ніби в потязі. Дехто хропів, хтось крутився чи слухав музику. Я підтягнув навушники. Все-таки плеєр – чудовий винахід. Добре, хоч музики накачав. Мій набір не мінявся – «Кому Вниз», «Наутілус», «Iron Maiden». От ще знайшов новий гурт – «Колір ночі». Чиста музика. Та все ж почав із Середи – «Щоденно ворони летять…»
Тільки опинившись в океані, можна зрозуміти, що таке океан. Скільки сягає око, зеленкувата, піниста вода. З палуби здається – судно йде небом.
Під ногами палахкотить сонце. Стріляємо. Виступ здоровезного льотовища тимчасово огородили жовтими стрічками, перетворивши на стрільбище. Мішені повернуті до океану, кулі зникають у бурхливому ревищі. Спочатку М4, потім пістолет.
Прийом за прийомом. По злітній смузі вештаються техніки, заправники у світловідбивальних жилетах. Рядками стоять літаки й декілька вертольотів. Деренчливо кричать чайки й ще якісь морські птахи.
– Харош! Зброю на запобіжник!
Шеф відстібає шолом, утирає лоба.
– Раш – до мене!
– Слухаю, сержанте.
– Хочеш розім’ятися?
– Та й так нічого, аж зад мокрий.
– Ти ж снайпер, мать його! Хоч гвинтівку провітриш.
– По кому провітрювать – чайок валить?
– Можна, бо замордували вереском. Але морячки припасли інші мішені. Тягни сюди ствол.
За борт скинули декілька яскравих діжок. Вони хилитались на хвилях, перекидались, пірнали, знову виринали. Я приліг на палубі, поряд навідник. Хлопці посідали позаду, підійшли морячки.
– Сто ярдів. Двісті…
Навідник гундосить. Аж вухо ріже.
– Скажеш, коли буде п’ятсот. Не роби «лічилку».
Добре, заткнувся. Бочка меншає в прицілі.
– П’ятсот.
Рахую про себе до семи. Поштовх. Поштовх. Поштовх.
– Ціль один – враження, два – враження, три – враження.
Пацани загорлали й засвистіли.
– Нормально, мужик!
– Ден кермує!
– Бачили, морячки?
– Це морпіхи, синку!
Шеф кривив кутиком рота – не зрозумієш, усміхається чи матюкатись почне.
– Нормально, Раш. Як тобі мішені?
– Нормальні.
Після стрільб пішли обідати. Що-що, а їдальня нагадувала ресторан. Стільки доброї їжі, й такими порціями – хоч завались. Після обіду – вільний час. Хто слухав музику, декілька «пекли» на приставці, я дістав книгу. Форсайтові «Пси війни» захопили з головою. Сусід знизу голосно сопів. Хлопці на маленькому столику влаштували покер-рум. Якби ще не підколихувало, взагалі ідеальне життя.
USS «Carl Vinson» розсікав Тихий океан, а ми прилаштовувались до морських порядків. Щоб зовсім не заіржавіти, в першій половині дня сержант ганяв нас або проводив теоретичні заняття. Потім – роби, що хочеш, якщо не на вахті.
Я зникав у спортзалі, валявся на нарах, читав, слухав музику. Якщо припадала вахта, розпорядок зовсім мінявся. На авіаносці ми виконували функції військової поліції.
У цій плавучій фортеці мешкає одночасно близько шести тисяч людей, тож усяке буває. Хоч у фільмах показують, що морпіхи ненавидять моряків й навпаки, але насправді все не так. Просто є різні люди, як у нас, так і у них. З багатьма ми нормально спілкувались, навіть товаришували. Але були персонажі, які регулярно порушували дисципліну, гнобили молодих, посилали командирів, улаштовували розбірки. Тоді з’являлася робота.
За чотири дні плавання дісталися бази Перл-Гарбор. Авіаносець стишив хід. Навколо снували маленькі буксири й катерки. База вражала розмірами. З рейду милувала око берегова зелень й похилі хребти гір. Кораблі стояли рівними рядочками біля причалів.
Нам дали півтора дня, щоб походити по суші.
Навколо розслаблялись веселі й п’яненькі люди. Численні крамнички, що продають туристичний дріб’язок. Місцеві продавці впарюють всяку фігню. І спека, аж мозок плавиться. Прохолодний кубрик став рятівним острівцем від цього гавайського раю.
Аж ось темне каміння вулканів острова Оаху зникло в пінистій синяві. Гіркий вітер рвав камуфляж, дрібні бризки висихали на лиці. Я стояв на палубі й спостерігав за польотами. Літаки потроху вирулювали на старт і зривались із місця, наче схарапуджені коні. За мить перетворювались на мізерну цятку. Ревище стояло дике. Недарма вся палубна команда в навушниках. На височенних надстройках безперестанку крутились антени локаторів. Океан кипів, перекидався пінистими баранчиками. Ф-фу, щось замутило.
Пора до себе.
До Філіппін тяглися днів десять. Якось налетів «маленький вітер». Так його визначив знайомий моряк.