Згодом ми вийшли на патрулювання в Південно-Китайське море, нашу зону відповідальності. Які саме завдання ставились командуванням – хто знає. Наша робота – нести вахту, зрідка літати вертольотом над розсипом дрібних зелених острівців.
Бувало, спостерігали з повітря, як біля цих невеликих клаптиків суходолу в морі метушаться якісь буксири, тягнуть баржі. Лише з інтернету я дізнався, що в цій зоні конфліктують Китай, Філіппіни й Малайзія. Китайці насипають чи намивають нові острови, хочуть мати більші площі. Значить, ми – сили стримування. «Велика гра», яка нас не обходить. Наша справа – вахту нести й за порядком дивитися. За все інше хай у командира голова болить…
Поліцейська вахта тільки почалась, ми з напарником поволі обходили свій маршрут, коли нас раптом гукнули. Обертаємось – флотський офіцер.
– Доброго дня, морпіхи!
– Бажаємо здоров’я, сер.
– Хлопці, бачу, що ви не салаги. Є діло.
– Кажіть.
– У моєму юніті двоє матросів геть охрініли. Вони з Гарлема, були в банді, тепер тут кантують. Дисципліну набік, молодих чморять. На стягнення їм плювати. На рейді я ще міг обох на гаупвахту здать, а тут усе за штатним розкладом, люди потрібні, то вони взагалі береги втратили. От якби ви їм уклали трохи розуму, бо мені, самі розумієте, ніяк – потраплю під трибунал.
– Можна, чого б ні. Де вони?
– У спортзалі.
– Зараз вирішим.
– Ага, спасибі. Ваш боржник.
Торгнули двері спортзалу – зачинені. Чутно, як гупає реп. Мій напарник – Алекс – гримнув ногою.
– Відчиняй!
Нічого. Я втушив з усієї сили – двері мало з петель не злетіли. Музика притишилась, щось зашемрало з того боку.
– Хто там, бля?!
– Відчини двері, бик. Посилка прийшла.
– Пішли нах! Ми займаємось за розкладом.
– Це хто – ми?
Двері наче пружиною відкинуло. Мизатий гевал з розмальованими руками вхопив Алекса за груди. Той з усього маху садонув коліном. Бугай гримнув на підлогу. Харчав і хапав повітря, як рибина. Ми заскочили всередину, причинили двері. Ще двоє «клієнтів» покидали штанги й дурнувато лупали, прикидаючи, хто це виключив їхнього кореша.
– Що вилупились? Струнко!
Один кинувся вперед, наче танк. Але заробивши берцем під дихало, тихенько скорчився на пружній підлозі. Третій смикався то туди, то сюди, не знаючи, що його робити. Я пішов до дверей, зачинив їх на замок. Алекс роздивлявся подертий рукав, сердито бурчав. Морячок наче прилип до підлоги, раз по раз облизуючи пришерхлі губи. Його дружбани заворушились, спинаючись на карачки.
– Я сказав – струнко!
– Зараз я встану, і ти будеш лайно жерти, скот!..
Я піддав балакуну носаком під ложечку. Той охнув, забризкуючи блювотою підлогу й тренажери.
Мабуть, їхній лідер. Треба добряче шугонуть. Я дістав ніжбагнет, згріб бугая в захват. Відчувши лезо, він став тихенький, як ягнятко.
– Слухай сюди уважно, мен! Бо якщо в мене рука затремтить, проколю вухо й доповім, що ти на нас напав. У мене два деплойменти, п’ять медалей, до того ж контракт закінчується, а ти, чмо гальюнне, свій перший вихід ще не закінчив. Встать, слухать уважно, кивать головою! Зрозумів?
Гевал голосно ковтнув. Я відпустив його, встав, обтрусився, сховав ножа. Алекс з тими двома розгільдяями тільки очі витріщали.
– Струнко!
Морячки, покректуючи, стали в шерег. Насправді – майже підлітки, тільки вимахали здоровенні.
– Значить так, салаги: на вас скаржаться, що дисципліну похерили, всіх посилаєте, товаришів щимите.
Я капрал Раш, а це ленс-капрал Мартінес. Ми особисто будемо слідкувати, чи змінилась ваша поведінка. Якщо ні…
Я замовк. Хлопці стояли рівненько, шморгали. Я пройшовся перед шерегом. Різко обернувся. Крайній сахнувся, завалюючись на інших.
– Ми зрозуміли один одного, так?
– Так.
– Що? Не чую!
– Так, сер!
– Вільно, розійтись. І приберіть тут усе…
Вони не стануть зразковими матросами, але далі наражатися не будуть. Принаймні на кораблі. В цьому рейсі – точно. Страх – найдавніша, найсильніша емоція. Вони злякались – до енурезу й черевних кольок. Що там вони – навіть Алекс трухонув. Зблід, пітніє. Лише під свіжим вітерцем полегшало.
– Ти скажений, Ден, бачить Бог. Я вже думав – дупа морячку. Заріжеш, як свиню.
– Не зарізав же.
– Вважаєш, стуконе?
– Ні.
Алекс тільки головою покрутив. У нас лишалось ще майже чотири години вахти.
Тисячі островів й острівців. Десятки курсуючих туди-сюди суден. Брудні пасмуги мазуту й шапки дрейфуючого сміття.