Ми на бойовому чергуванні. Нудьга страшенна.
Якщо морякам кожен день робота, то в нас башню зриває. Шеф як міг старався урізноманітнити щоденний розклад. Але це важко.
Розважали лише антипіратські рейди. Діяли ми разом з філіппінцями, на їхніх кораблях. Сучасні корсари були нужденними, засмаленими здохліями на старих посудинах з іржавою зброєю. Вони слухняно піднімали руки після перших черг поряд з бортом.
Лише декілька разів нам траплялися справжні профі на потужних сучасних катерах. Вони намагалися втекти, запетлять між рифів та островів. Тут ставав до нагоди гелікоптер.
Я декілька разів сидів за туреллю, пристебнутий лише ременями. Внизу хитавиця океану й палуба з метушливими людьми. Було й таке, що бандюгани пострілювали, але декілька черг швиденько заспокоювали сміливців.
Так ми телесувалися ще дев’ять місяців. Вода остогидла, аж підвертало. Навіть моряки говорили – це найдовший рейс. Але все закінчується. І от ми знову в порту Сан-Дієго з важезними баулами, на непевних ногах вантажимось в автобус.
Кемп-Пендлтон зустрів як рідних. Навкруги знайомі лиця, вітаємось, тиснемо руки. Свій барак. Своя кімната. Шафка й полички припали пилюкою, але у ванній чисто, пахне освіжувачами – видно, що прибирали.
Звалив речі, сів. Що далі? Закінчується контракт, шеф не відчіпляється. Підпишись знову на чотири-п’ять років – станеш морпіхом довічно. Воно наче й непогано, але постійні виходи, підйоми, тривоги дістали. За паспорт і грин-кард я вже розплатився зі Штатами з відсотками.
Рипнув телефон – сержант.
– Раш, зайди до мене.
– Зараз буду.
У тісному кабінетику пахне мастилом зі снарягою. Сержант клацає в обдертому ноуті.
– Встиг розпакуватись?
– Яке там! Тільки баул кинув.
– Сідай. Поговорити треба.
– Кажіть.
– Тижнів через два-три мене капітан трястиме за штатну комплектацію. Подумав про контракт?
– Якщо чесно – не уявляю, що робити. До Корпусу звик, роблю, що подобається і що вмію, але щось…
– Набридло лазить в грязюці й вештатись по всьому світі?
– Десь так.
– Знаєш, я служу із сімнадцяти. Уже тридцять років. Жінка кричить – кидай, діти бурчать. Я й сам бачу – вже не те. Але що мені робити між цивільних, навіть не уявляю. Думаю, добуду цей рік, і все. Ти – інша справа, якщо зійдеш на берег зараз, щось придивишся.
– Не вмію я ні чорта.
– Ти хороший морпіх. І снайпер класний. Це без балачок. Плюс досвід бойових дій, як на суходолі, так і на морі. З таким багажем не пропадеш.
– Ви щось пропонуєте?
– Чув про PMC?
– Що це таке?
– «Private military company»[99]. Мужики роблять те саме, що й ми, тільки за штуку в день. До того ж їх не довбуть правозахисники й усілякі цивільні дрищі. Мій дружбан п’ятнадцять років тому перейшов в одну, зараз горя не знає. Відповідає там за рекрутінг. Можу дать особистий номер, зателефонуй. Якщо призначать зустріч – сходи, роздивись.
– Як називається компанія?
– «Academi».
Тієї ночі я довго крутився. Сержант, чорт старий, видно, має своє з кожного рекрута. А то чого б так агітував. Воно б і непогано грошей підзаробити, але…
Коли за вікнами вже сіріло, вирішив – сходжу, а там буде видно.
Височенний скляний хмарочос на Сьємпре Віва Роуд. Вхідні двері-крутилка, метушливі люди. На мене оглядаються, навіть охоронці в холі очі витріщили. Може тому, що в формі. А що робити – за ці роки так звик, що й на думку не спало перевдягтися в цивільне.
Вішаю на шию ламінований бейдж-перепустку – і в ліфт. Туди вже набилось декілька осіб. Загоряється цифра «12» – мій поверх. Ага, ось і прозорі двері з логотипом. Відчиняються одним дотиком.
Простора приймальня, дівчина за високим бюрком. Назустріч виступив кремезний дядько. Лівий бік піджака відстовбурчений, блискучі черевики, білосніжна сорочка.
– Ви до кого?
– Мені призначено на 12:40. Особиста зустріч з містером Го.
Секретарка швиденько заклацотіла на клаві. Далі підняла телефон, промовила декілька слів, кивнула охоронцю. Той відійшов, прочинив двері. Ще один передпокій. Широкий стіл з монітором «Apple», вишукана дівиця й мовчазний здоровань.
– Проходьте, містер Го чекає на вас.
Підошви втопились у килимі – наче йдеш по піску. Темні двері м’яко причинились. Назустріч піднявся високий чоловік у темному костюмі. Коротке сиве волосся, тонкі губи, запалі щоки. Погляд, як у нашого капітана. Одне слово, старий вояка.
– Вітаю, капрале.
– Здрастуйте, сер.
– Сідайте.
Шкіряне крісло ніби схопило мене м’якими лапами. Містер Го всівся за стіл, який нагадував палубу авіаносця. Під його поглядом мені стало трохи ніяково. Але я намагався дивитись просто в очі.