Навколо метушились хлопці, грузились добром. Це ніби різдвяний магазин іграшок, тільки для чоловіків. А ще ж до арсеналу й близько не підходили!
Хто ніколи не стріляв й не тримав зброї, не зрозуміє того захвату і радості, яку відчуваєш від одного духу мастила, горілого пороху, від тої чарівної суміші запахів, що панує в зброярнях і тирах. Я вдихав на повні груди, тішачись, ніби дитина. На стелажах було все. Достеменно. Очі розбігалися, а руки самі тяглися.
Ще на тренуваннях, коли палили з усього, що стріляє, я пригледів собі гвинтівочку. У Корпусі я мав справу лише з М4, коли став снайпером – то з М40.
А тут спробував Bushmaster ACR. Це справжній витвір мистецтва, а не зброя. Змінні товстостінні стволи, шершавий замашний корпус. У руки лягла відразу, наче влита. Разом зі штурмовою гвинтівкою в моїй рознарядці була ще й снайперська. Тут я голову не ламав. За місяць пристріляв М40 і стала як рідна.
Ще тиждень ми ганяли в новому взутті й снарязі: розношували, примірялись. А одного вечора з усім добром завантажились у пузатий «Аеробус» і вирушили на «сафарі».
Проти С-17 тут просто розкіш – м’які крісла, фільми, їжа. Я майже всю дорогу прокуняв, а коли не морило на сон, читав або слухав музику.
Африка зустріла хльостким вітром і спекою. Вивантажились на аеродромі, поскидали пожитки в машини. Місце дислокації – простора будівля в дальньому закутку бази. Кімнатки на чотирьох, прибрано, в кожній кондиціонер.
Двоповерхові ліжка, залізні шафки. Зброю наказано тримати завжди при собі. За годину після прибуття представлення містерові Куну. Це наш «об’єкт».
Низький, пухлуватий чолов’яга в окулярах з тоненькою оправою й віночком сивого волосся навколо маківки. Легкий костюм, м’які замшеві черевики. Мовчки вислухав шефа, кивнув.
– Джентльмени, сподіваюсь на розуміння й співпрацю. Наша комунікація через містера… е-е…
– Діка.
– Так, через містера Діка. Усі питання, графік, особливості роботи пояснить містер Гелон, начальник моєї охорони.
Вирлоокий гевал поважно кивнув. Містер Кун глипнув на стрій і посунув геть. Один з бодігардів прочинив двері, інший прилаштувався позаду. Хто ж це такий, що його навіть на військовій базі охороняють, наче серед талібів?
Гелон щось буркнув шефові.
– Зараз усі в конференц-зал, отримаємо ввідні, розберемо зміни – й до роботи.
Просторе світле приміщення, м’які крісла рядами. Гелон виступив наперед.
– Головне завдання – забезпечити безпеку об’єкту й охорону кортежу під час поїздок. Це приміщення ми називаємо «Форт». Без попереднього запису на територію і в саму будівлю не має права заходити жоден із військових чи службовців бази.
Поки він розказував, ми мовчали як риби. Нарешті Гелон промовив: «Чи є питання?», секунду почекав і звалив. Як тільки за ним зачинились двері, шеф прочистив горло:
– Тепер по змінах. Я розробив такий графік…
Почалась служба. Ми чергували на постах, слідкували за входами й виходами, пильнували периметр. Служба не пильна, проте задовбуваста до чортиків.
У вільний час тягали залізо, ходили до тиру. Тілький того, що шеф не давав занудитися. Раз на тиждень позмінно робили вилазки в савану, ганяли на авто, відбивали «напади», переслідували «диверсантів».
Я маскувався й створював засідки, вдаючи вправного кілера. Хлопці мали розпізнати небезпеку, але дарма – не той поспит. Після кожного «бою» ми розбирали, що так, а що ні. Отак і минуло місяця півтора.
Містер Кун сидів у «Форті», ми телесувалися навколо, помаленьку дуріючи від спеки й рутини.
Лише після першого виїзду стало ясно, за що нам платять такі гроші. Ми попрямували в сусідню Ефіопію колоною з п’яти «Шевроле Тахо». Позашляховики йшли, як бетеери, не розбираючи шляху, але дякуючи підвісці всередині ніхто не бився головою об стелю.
Авто весь час мінялись місцями, не збавляючи ходу. Кінцева мета – місто Камболча, це кілометрів п’ятсот.
За кермом – виключно люди Куна. Ми у «флеках», шоломах, зброя на запобіжнику.
Зверху – безпілотник. В кожному автоекран, на який транслюється зображення. Хоч є кондиціонер, весь час пітніємо. Ось показались околиці. Дощаті халупи, купи дітей і собак. Не збавляючи швидкості, влітаємо на вузьку дорогу. Ближче до центру доводиться пригальмувати.
Юрби людей, пошарпані авто, мопеди. Усі кричать, махають руками, сигналять. На узбіччях продають овочі та зелень, у клітках галасують кури, між ногами сновигають собаки. Біля моєї правої ноги – гвинтівка. «Шеві» розсуває іржаву дрібноту, протискається до перехрестя. Звертаємо до кривої вулички. Еге, тут, здається, починається елітний район.