– Скидається на це.
Кун склав нетбук.
– Ти коли останнього разу був удома? Я маю на увазі місце, де ти народився.
– Більш як п’ять років минуло.
– Давай так – їдь додому, відпочинь, відсвяткуй Різдво, подумай. Збираємось п’ятого лютого в Нью-Йорку, адресу офіса надасть тобі Люк. Якщо до дванадцятої нуль-нуль з’явишся – ласкаво просимо в сім’ю. Ну, а ні так ні.
– Спасибі вам!
Бос знову відкрив комп’ютер і втупився в якісь документи. Я позадкував до свого місця. Там куняв Гелон, міцно тримаючи пляшку з водою. Тихенько примостився поряд. Невже через десять годин я зможу зібратися й так запросто полетіти до своїх?
– Вирішено?
У мене серце впало нижче ватерлінії.
– Ти ж спав! Мать твою, ну й перелякав…
– Я сплю, наче пес.
– Домовились п’ятого лютого в Нью-Йорку. Бос звелів у тебе адресу взяти.
– Офіса?
– Мабуть. Каже – всі зберуться.
– Ясно. Записуй.
– Чекай, дістану телефон.
Гелон повернувся на своє місце, а я скрутився біля ілюмінатора. Треба ще розрахуватись із «Academy», зателефонувати Карлу, дізнатись, як там Білл.
Але то побічне. Головне – я їду додому.
Глава 13
В аеропорту «Бориспіль» одразу відчув – ось він, дім. Опецькувата тітонька з розпашілим лицем врізалась з усього маху в бік.
– Какого хера вылупился? Набухаются и шляются тут, уроды…
Біля тітки дріботів миршавенький чоловічок зі скиртою пакетів, торб, ще й тяг пузату валізу на коліщатках. Він утягував голову в плечі, поспішаючи за своєю широкозадою «половиною». Я тільки покліпав. Що тут скажеш – «Киев, мать городов руських».
Утім, ще на паспортному контролі запахло рідною стороною. Митник, схожий на бульдога, втупився посоловілими очицями в паспорт.
– Цель визита?
Я вирішив прикинутись шлангом.
– I do not understand.
Митник пробурмотів матюк й насилу розвернувся усім тулубом.
– Марин! Подойди.
Підбігла струнка дівчина у форменому кителі й такому щільному макіяжі – аж очі виїдає.
– Спроси цель приезда.
– What is the purpose of your visit to Ukraine?
– Business.
– Tell specific.
– Conference of IT.
– Следуйте за нами.
Мене привели в маленьку кімнатку. Жирдос витрусив наплічник, почав копирсатися в речах коротенькими пальцями, схожими на сардельки. Я спокійно сидів за столом, розглядаючи нігті. В митника, коли взяв новенький «Apple», навіть очі заблищали. З превеликим жалем поклав на стіл. А от супутниковий телефон викликав здивування. Він його крутив і так, і сяк, але все не міг зрозуміти, якого рожна це добро лежить у торбі.
– Спроси – что это?
– What is this?
– My telephone.
– Why is there?
– Rules US airports.
Вони ще з півгодини удвох трусили мої манатки, ласо поглядали на кредитки й декілька сот баксів готівкою, проте відпустили без всякого там «Welcome to Ukraine».
У терміналі я насилу пропхався крізь щільну юрбу.
Проте відчуття тривоги чомусь не відпускало. На кожному кроці мєнти з автоматами, бандитські мармизи плямистих «беркутів» – це нервувало. Швидше на повітря. Морозець бере добрячий – та й не дивно, середина грудня. Люди біжать підтюпцем. Хто до метро, кого родичі забирають, а хто на таксі. Тут в основному іноземці. Таксисти швендяють, запрошують.
– Эээ, мистер, такси. Where?
– Vidubichi station. How much?
– Три хандред долларс.
Я мало торбу не впустив.
– Мужик, а не охирів ти часом? За такі гроші ти мене повинен разом з торбами до Видубичів нести на горбу, ше й кавою дорогою частувати.
Таксист витріщив баньки.
– Наш? А чего мозги паришь? Іди к…
– Давай так – двадцять баксів, сумки гружу сам.
Дядько ледь не захлинувся, почервонів, але махнув рукою. Я заперся на заднє сидіння. Бита «Авео» рикнула – і ми влилися в дорожню плутанину.
Водій увімкнув радіо. Поміж піснями та анекдотами проскакували повідомлення про протести, Майдан, побиття студентів. Дядько декілька разів бликнув у дзеркало, наче прикидав: заговорити чи ні.
– Из-за бугра прикатил?
– Угу.
– И чего там говорят про нас?
– Нічого не чув. Якби на українські сайти не заходив, то й не знав би нічого.
– Да, опять вывели народ. Я сам первого на Майдане был. Толпа, капец. Злющие все. Что-то серьезное назревает, одними песнями и плясками не обойдется.
Я промовчав, роздивляючись столицю. Брудні кім’яхи снігу, метушливі перехожі, похмурі естакади. Все, як і було.
– Ах ты ж, мать твою! Видал урода!..
Лискучий «BMW», ледь не черкнувши крило, вискочив попереду, не вмикаючи повороту, гайнув в іншу смугу й полетів, викидаючи дрібний сніг з-під коліс.
– Так и живем. В Штатах, наверно, такого не увидишь. А тут, сука, сначала купит машину, а потом права, и дергается, король дороги, мля.