Водій матюкався, але я не слухав, притулившись лобом до холодного скла.
– Все, мы на месте. Автовокзал.
Розплатившись, підхоплюю наплічник. Наче воно, наче й не воно. Автовокзал перебудували, від старих «Видубичів» лишився тільки перехід до метро.
Хвилини три блукав, поки знайшов касу. Касирки все ті ж. Навіть та сердита тітка, яка завжди кидає квиток, ніби милостиню старцю.
Розклади з маршрутами. Узяв білет, вийшов надвір. Дух той же – пиво й біляші. Зачучверені дядьки з потертими торбами, опасисті тітки розсілися по лавках, жують пиріжки, «інтелігенти» із саквояжиками крадькома зиркають на розчервонілих студенток, що регочуть, аж падають, збившись у чималеньку купку. Я став осторонь, глибше натягнувши шапку.
Тіло била дурна дріж, наче стояв голий на цьому белебені.
Бач – розсуваючи миршавий народ, простує наряд «Беркута». Червоні мармизи, очі, як у поросят, на головах чорні шоломи. Ні хріна собі – мабуть, точно щось серйозне робиться у місті.
Люд тулиться обабіч, відводить погляди. Натужно сопучи, до перону підходить задрипаний «ЛАЗ». Двері розчахнулися, з нутрощів вивалюються заспані, причумлені люди. «Беркути» на підхваті.
Обступили двох дядьків, розчахують торби, крутять зім’яті паспорти. Цибатий хлопчина, втягнувши голову в плечі, швиденько простує до метро. За спиною підскакує важкенький наплічник, на ногах військового штибу берци.
– Сюда! Сюда, кому сказано! Ты шо, козел, оглох?!
Хлопчина виправдовується, щось доказує деренчливим голосом. Куди там! За барки – й в «опорный пункт». «Там ты нам, сука, расскажешь, на хера строительную каску в рюкзаке таскаешь. И все остальное».
Хлопчина безпорадно оглядається, але люди відвертаються, впирають погляди в землю, ховаються в тінь…
У селі ніч. З автобуса я зійшов сам. Еге, навіть накриття на зупинці зробили з профілю. Поряд – чепурненька лавка, але смітник забитий пляшками, навколо купи насіння, пустих цигаркових пачок, недопалків.
Я підтягаю лямки. Ще трохи – і наша вуличка. Стежка заросла молоденькими кленками, насилу продерся. Крізь голі гілки видніються повітка й хата.
Ноги спотикаються через крок. Простую, наче уві сні. Аж не віриться: невже це справді я підходжу до зеленої хвіртки?
Чорніють акуратні квітнички, торгаю ручку – хвіртка гримнула, але не піддалась. Зачинено. Смикаю сильніше. Де ж Топік? Він завжди першим вибігав на гук. Гримаю ще і ще. У веранді загорілось світло, рипнули двері. Мама.
– Хто там?
– Це я, мамо. Я…
Мама побігла. Як була – в домашньому халаті й капцях. Ледве відщепнула клямку, обхопила за шию. Вона мовчала, а я тільки відчував, як по щоці котиться щось гаряче. Далі вибігли тато й дід. Так ми й стояли посеред двору. В мене лоскотало очі, судомою зводило щелепу.
– А де ж бабуся? Пішла кудись?
Мама притислась міцніше й голосно заридала…
Легенький вітерець кушпелив дрібний сніжок. Тут, на горі, завжди вітряно. Старі люди колись так і говорили: «Пора вже на гору».
Між закоцюблими гробиками метлялись вицвілі паперові квіти, ворушились пошарпані вінки. Мала чорна собачка, сторожко озираючись, шугнула в чагарі.
Я сидів на вузькій лавці й говорив з бабою. Оповідав, як служив, як сидів у ямі, як нарешті прибився до дому та її не застав.
Вона безтямно любила мене, боронила від усіх й завжди підтримувала в усьому. Зі шліфованого граніту на мене дивилася зовсім молода дівчина. Таку її я тільки на фото бачив.
Завжди молода. Мама сказала, що померла раптово. Просто упала, та й усе. Півтора року тому. Саме тоді, як я був у полоні. Чого ж не казали? «Не хотіли душу рвать. Вирішили – взнаєш, як приїдеш».
Хуртовина розбиралась усе більше й більше. Я сповз із лавки й сів біля гробика, притулившись до пам’ятника спиною.
– А я тобі цукерки привіз. Чуєш, ба? Такі, як ти любиш. Цілу коробку…
Поставив на гробик круглу тверду коробку з яскравими малюнками. Хуртовина кружляла, сікла дрібненькою порохнею. Далеченько внизу блимали жовті вогники.
Тяжко піднявся на стерплих ногах. Притисся до пам’ятника, змів сніг й почвалав далі. Ось дідова мати. Насипав і їй жменю цукерок. Любила мене малого, оповіла багацько всякого. Там, далі, бабині батьки. Старого не пам’ятаю, а от до баби бігав гратися. Тримайте, пращури, тризну. Так бабуся говорила – справимо тризну по пращурам і щурам своїм.
Глупої ночі вийшов з кладовища. Вітер стугонів у верховіттях, шпурляв пригорщі снігу в лице. По той бік старе кладовище, де людей ховали в голод. Як був малим, з бабусею ходили сюди. Багацько й там наших родичів лежать. І гробики тут довгі, наче кагати. Бо клали скопом й загортали, наче здохлу худобу.