– Я підпишу довічний контракт. Мені б тільки дізнатись, чи живий він. Може, в полоні. Якщо в полоні, то де. Далі я сам.
– Довічний контракт… Що ж, давай.
– Готовий хоч зараз.
Через тиждень я отримав дані й карти, а з цим і два тижні часу.
Я знову їхав додому.
Глава 14
Воєнкомат обнесли новою загорожею. У дворі товклося з десяток людей. Заплакані тітки, дядьки із зашкарублими руками й дочорна загорілими лицями. Декілька сухоребрих хлопців з прозорими папками в руках.
Біля залізних воріт припаркований облущений «Урал». Я тримаю в руках папірець із повідомленням – «зниклий безвісти». Суки, загнали на убій стільки душ! Хоч би не зірватись… Штовхаю нові стальні двері. Пахнуло прохолодою. На вході стіл. За ним миршавий чоловічок.
– Куда?
– Спитати треба.
– Што такое?
– Про батька. Під Іловайськом пропав.
– А-а. Двенадцатый кабинет. Э, подожди, записаться надо!
Називаю перше-ліпше прізвище й ім’я. Документів не перевіряють. Проходжу коридором далі. Облуплені білі двері. Синя табличка. Стукаю, заходжу.
Дядько в новенькому камуфляжі, що щільно напнувся на животі, втупився в монітор й тицяє пальцем у клавіатуру. Інший відкинувся у кріслі, зосереджено колупається в носі.
– По какому вопросу?
– Батько в мене пропав під Іловайськом.
– Ну и?
– Знаю точно, що в полоні, знаю – де.
– А мы тут причем?
– Що означає «причем»?
– То и означает. Иди в СБУ, пиши заяву, пусть работают.
– А ви?
– Ты што, глухой? Мы такими вопросами не занимаемся. Все.
Я ледь стримався, щоб не дати в пику. Затріснув двері, вийшов надвір. Гондони. Значить, як призвать – вони занімаються, а як з полону визволить, то в СБУ? Кун правду казав – офіційно нічого не вирішити. Значить, так і буде…
Сонце шкварило, асфальт плавився. Я стояв на автостанції й думав. Визволяти по-любому доведеться самому. Але без вогневої підтримки, розвідки, прикриття при відході з позиції це нереально. Потрібні спільники. З досвідом бойових дій, зі зв’язками в тіні.
Я стирчав на місці, спостерігаючи невидющими очима за меткими горобцями, що відчайдушно воювали за лушпайки насіння. До кого ж звернутись? Стоп – а дядько Ваня Гармаш?
Ледь доїхав у душному «Богдані». Прямо із зупинки попрямував асфальтом до ферми. Там, у зарослому провулочку, притулилась невеличка хатка. Дерев’яний тин погнив і завалився. Двір густо поріс споришем та бузком. Хатину не мазали, мабуть, як побудували.
Одне вікно забите клейонкою.
– Дядьку Іване! Дядьку Іване!
Нікого. Торгнув двері – відчинено. У веранді якесь лахміття, бруд на підлозі. В ніс б’є гострий дух браги й немитого тіла. Дядько Іван сидів серед кімнати за облупленим столом без скатертини в широких трусах й замизганій тільняшці. Одутлувате лице налите кров’ю, закислі очі, волосся брудним їжаком. Посеред столу – півлітра, шмат черствого хліба, паштет у жестянці.
– Добрий день!
Дядько Іван блимнув запухшими баньками.
– А хто це приліз?
– Сергія Раша син.
– А-а, малий Раш! Сідай. Будеш?
– Дякую, не хочу.
– І правильно. А я вип’ю. Що остається робить?
На війну не беруть, кажуть, алкаш. Та я, бля, в Афгані, в Абхазії і Чечні ще, як їх, сук, в проекті не було… Сцикуни!..
Дядько Іван, не скривившись, перехилив гранчак.
Я терпляче чекав, поки він дістане ножем шмат жовтого сала. Хрускаючи шкоринкою, втупився в одну точку. І наче забув про мене.
– Дядьку Іване!
– А-а, це ти… Що там твій батя?
– В полоні він.
– От, бач, казав же йому в дев’яносто четвертому: їдьмо мочить москалів далеко, поки вони сюди не приповзли. Не схотів. А ми так і не добили… гик… мать їх… гик… під дих…
Дядько Іван розгикався й кудись потеліпав. Я розгледівся. Кімната гола-голісінька, тільки обдертий стіл та старий телик у кутку. Підлога вичовгана – дошки видно. Обідрана кицька зайшла й розмуркотілась, тручись об ноги.
– Оце запнув горіляки – пішла низом і верхом.
Дядько гепнувся на стілець, утер рота.
– Чого хотів?
– У вас не лишилось зв’язків зі своїми?
– З УНСО? Та нє. Ото як дід Толя[110] вмер, я від руху відійшов. Считай, чотирнадцять год уже. Набрали до лав малолєток і москальських шпигунів… Тепер як глянеш – тільки плюнеш. За нас не те було.
Дядько налив чарку, перехилив, утерся долонею.
– Я хотів записаться на войну, добровольцем, прийшов у воєнкомат, а вони послали на три букви. Вали, кажуть, звідси, алкаш. Чув? Та в мене ордени від самого Дудаєва! Пожди, зараз покажу…
Дядько Іван поковиляв в іншу кімнату.
110
Анатолій Лупиніс (1937–2000) – український політичний та громадський діяч, поет, один з ініціаторів створення Української Національної Асамблеї, пізніше – УНА – УНСО.