Я думав. Лишається тільки один шлях. Хоч і не хочеться, та виходу немає.
– Диви, осьо!
На залепованій долоні, в шматку брудного паперу, блискотіли два ордени з зображенням вовка.
– Бач? В Ічкерії я був людина. А тут… Ех, нема чого казати…
Я пішов додому берегами. В очереті щось шелестіло й шурхало, скрикувало, пхукало тяжким віддихом.
Але я на те не зважав. У голові складалася картинка. Наближаючись до власного двору, я вже точно знав, що треба зробити.
Мама чекала за двором. У неї набрякли очі й ніс, дрібно тремтіли руки.
– Що там у воєнкоматі?
– Нічого вони не робитимуть.
– Боже мій, що ж тепер буде?
– Сам рішу.
– Як сам? Що ж ти можеш зробить? О Господи!
– Все, ма, хватить тужить, чуєш! Самі тата виручимо. Мені треба адресу дядька Умара. Є в тебе?
Мама закрила рот долонею й кивнула.
– Знайди. Де дід?
– В плотні щось стружить.
Дід робив держак до вил. Рубанок випорскував з дрижачих пальців. Я декілька секунд спостерігав за його муками.
– Помогти?
– Сам зроблю. Ге, нічого не сказали?
– Виперли к чорту.
Дід стругонув, аж лезо застрягло. Він з усієї сили пошпурив заготовину в кут. Брязнуло скло, з верстака посипались інструменти. Дід присів на лавку. Тільки тепер я помітив, як він схуд. Лопатки випинались крізь сорочку, на руках вузли жил.
– Діду, в нас зброя є?
Він зиркнув й перевів дух. Тяжко сперся на ослін.
– Пішли.
У бабиній хаті темно й сиро, пахне мишами й ганчір’ям. Лампочка на довгому шнурі заливає сіни жовтим світлом. Дід відсунув купу старого одягу, качанів, зламану етажерку. Під цим рам’ям у глиняній підлозі ляда. Накрита клейонкою, притрушена землею – зразу і не побачиш.
– Відчиняй…
Налапав стальне кільце, насилу підірвав.
– Став драбину. Отам, в дальньому кутку, розворуши землю й витягни залізну коробку.
Я стрибнув у підвал. Дивно – майже сухо. Стіни піщані, на підлозі пісок круглими хвильками. Видобув коробку. Важка, сантиметрів тридцять завширшки, півметра завдовжки. Зажими по боках. Ледве випер нагору. Дід зачинив двері зсередини.
– Ходімо в хату.
Три маленькі кімнатки, захаращені старими шафами, розібраними ліжками, непотрібним посудом. Дід розложився на широкому столі з точеними ніжками, добряче побитими шашелем.
Клацнули зажими. Ящик по вінця залитий густим брунатним мастилом. Солідол, мабуть. Дід видобуває пакунки, міцно загорнуті в щось на кшталт мішковини чи грубого сукна. Зразу й не розбереш – все просякнуте смасткою. Розгортаю один – усередині згорток цупкого паперу з жирними плямами, обмотаний грубим мотузком. А це що? Скляна пузата пляшечка. Протираю бік – патрони. Дід розкладає згортки на столі, потроху розкриває один за одним. Там сталеві деталі.
– Це мого діда наган. Казала мати, з лісу, як прийшов, приніс гвинтівку, шашку і рівольвер. Шашку і гвинтівку на горищі заховав, а його коло себе держав. Коли ж стало краще жить, він наган розібрав і у вулику сховав. А як мати вийшла заміж, переховав у неї, бо почали до нього учащати міліція й ГПУ А тоді голод, і дід пропав. Так наган цей у матері й остався. Тепер, бач, і його час прийшов…
Цілий вечір я мив деталі в солярці, змащував, складав. Револьвер відливав синявою, наче тільки з конвеєра. Набої теж чудово збереглися, ніде ні цяточки. Лишилось спробувати, чи гожі.
Наступного дня я забився подалі в ліс, аж до покинутого глинища. Наган робив, як часи. Набоїв двадцять чотири штуки. Я відстріляв п’ять, лише один дав осічку.
Нормально. Тепер – «колеса».
В інтернеті я швидко знайшов потриману «дев’ятку». На оглядини поїхали з сусідом Сірьогою, автомеханіком. Той облазив авто, подивився, попробував і схвалив. Машина непомітна, непоказна, але з високим кліренсом і в нормальному стані.
Більшого й не треба.
Місто Козин я проминав десятки разів. Але то на автобусі, а це на машині. Треба було відшукати потрібну вулицю.
Пропустивши черговий кортеж лискучих «мерсів», я зупинився біля маркета. Лишу авто тут. Судячи з карти, до потрібного будинку кілометрів три-чотири. Краще пішки. Дістав «наган» зі схованки під кермом, засунув за пояс. Бахмата олімпійка сховає все. Пора.
Біля маркета снували люди, машин небагато – ще рано. Прохолодне повітря, повз шурхотять ошатні авто. Височенні паркани, шлагбауми, охорона – місцевий Беверлі-Хіллз. От тільки головні зірки тут – депутати, чиновники, бандити. Хоча всю тутешню публіку можна й не ділити на сорти.
Добряче поблукавши між тинами та кам’яницями, я нарешті натрапив на потрібну будову. Фігурна кована хвірточка з дзвінком. Натис декілька разів. Нічого.
Пройшовся вздовж високого тину. Подзвонив ще раз. У подвір’ї озвався пес. Судячи з голосу, кілограм на дев’яносто, не менше. Тисну ще, далі гачу кулаком.