А ще пізніше, коли всі розійшлись, я собі подумав: як добре, що на світі є вино і горілка, інтелігенти і такі залицяльники. І що б ми, чоловіки, робили, якби на світі не було свят або вихідних днів, щоб не було горілки і вина? І що б робили наші шановані жіночки, які напевно в житті так ніколи б і не взнали, що таке справжній поцілунок справжнього чоловіка? Як я їм заздрив і співчував! І тут я подумав над особистістю людини: хто вона насправді? Яка вона? І що буде з людиною, як не стане горілки і вина? Невже світ стане ідеальним? А як же бути тоді із щастям?
Із справжнісіньким щастям – із таким, яке без горілки не буває.
З щастям, коли людина настільки щаслива, що вона не може відрізнити навіть свого чоловіка від чужого і навпаки. Хіба це не супер?
Ото ж і судіть, скільки б ми втратили в цьому світі здорового глузду, оптимізму і сміху? І що б ми знали взагалі про себе і людей - не будь горілки і вина?
Браво, хлопці! Пийте, на здоров’я і смійтесь!
Самі з себе!
КИЇВ 1.1.1996 р.
МУЖИЦЬКА ПЕДАГОГІКА
2.1.1986 р.
Сьогодні в Миколи закінчилась "командировка" і він поїхав додому - до своєї родини, залишивши на мене свою кохану. Так як у мене був вихідний, - я вирішив показати їй наш красень - Київ.
Спочатку ми поїхали до Золотих воріт, потім до пам'ятника Богдану Хмельницькому, звідки направились до Софіївського собору, потім на Хрещатик, де оглянули музей імені В.І.Леніна / був колись такий/. В даний час це вже Український дім, в якому була виставлена велика колекція значків. Від музею направились до філармонії, потім до Арки Возз'єднання України з Росією і врешті до меморіалу Слави, а звідти в печери Києво-Печерської Лаври. На останній екскурсії зупинюсь більш детально. Втіхи від того, що ми опустились в печери було мало.
Справа в тому, що позаду нас ішли учні якоїсь київської щколи, які так голосно бубніли, що здавалось, моя голова от-от розколеться навпіл від того шуму і вереску, а тим-паче, що вона ще і так не відійшла від вчорашнього, за що вже хай мене Бог простить.
На моє прохання до учнів вести себе більше стримано - вони навпаки стали вести себе ще більш зухвало, показуючи відверто свою невихованість і безтактність, а тим-паче знаходячись в святих печерах. Про яке виховання учнів можна було говорити, коли і їх вчителі вели себе не кращим чином. Прийшлось зробити зауваження і їм, але ті проігнорували і я пригадав відомий вислів з грецької філософії про те, що виховання дітей потрібно починати з виховання матерів.
Отож і подумав, ну що можна взяти з такого невігласа, але вирішив надію не втрачати і примінити педагогіку Макаренка. Я ще раз підійшов до здоровила-заводила і надто чемно попрохав трохи примкнути свій патефон, на що той ошаленів ще більше, роблячи виклик. Поруч проходили надто з виду поважні люди, які також гнівались але по принципу нашої гуманної ідеології "моя хата скраю", щоб не забруднити свої інтелігентні пальчики все це споглядали і мовчали.
По всьому було видно, що ці люди були великими інтелігентами, які ні в якому разі на захист справедливості не стануть. З точки зору філософії - я до цієї категорії не належав і подумав: що можна взяти з такої людини, з такого педагога? Яку любов до прекрасного він зуміє прищепити учневі? А тому таких педагогів я б не допустив навіть в ліс до звірів, щоб чого доброго і звірів не довели до інфаркту. А тому, мій терпець урвався і я - як представник робітничого класу - чим я пишаюсь - підійшов до двохметрового парубка і попередив в останнє.
-І що ви мені зробите? – вискалив той зуби.
Але він не встиг договорити до кінця, як схопився за живіт, зігнувся до підлоги і простогнав. В печерах стало тихо, ніби народився Тихон.
До хлопця бешкетника ніхто не підійшов. Люди проходили і виходили, і я думав: Ви тільки подивіться, на який щабель піднялась наша наука, наш прогрес. Сьогодні в нас уже є комбайни, літаки, ракети, а поруч таке нікчемство і невігластво. Звідки воно?
Суспільству потрібні телевізори, автомобілі. А кому, скажіть, потрібна культура? Хто зможе подумати про неї, щоб вона гармонійно змогла зжитись з тими хто далекий від неї? Де вони ті педагоги? - гордість наших післявоєнних років, що були, можливо, менше освіченими, але більше добрішими, а тому і мудрішими, про яких без сліз поваги - просто не можливо було говорить. То була наша гордість і наша честь. А де сучасні, де вони?