Після того , як двохметрове заводило замовко, всі забули і про капці, які незрозуміло навіщо вимагали від працівників- екскурсоводів, про які я іронічно подумав, що одягни віслюка хоч і в ризи - то він віслюком залишиться і, як вияснилось, стали більше понятливими. Навіть більше, ніж я подумав. От що таке правильна педагогіка.
І я знову пригадав А.С.Макаренка, зокрема той епізод, як він мав переїхати з Полтавської області в Харківську. За переказами його співвітчизників, перше ніж переїхати на нове місце роботи - він відібрав самих провірених своїх хлопчиків з дитячого колонії, щоб ті вияснили, хто в даній колонії володіє якою зброєю і хто серед них вожак, хто помічник? Для цього він порадив своїм помічникам недільку-другу побродяжить по вокзалах і привести себе в належний вигляд, щоб в Харківській колонії їх без вагань могли прийняти, так би мовити, за своїх. Коли Макаренко прибув на місце призначення - він уже мав усю інформацію, хто є хто?
Отож, викликає вожака і запитує:
- Ваше прізвище, ім'я і по батькові?
- Іванов Іван Іванович, - збрехав той, - навіть не кліпнувши.
Макаренко, нічого не говорячи підійшов до нього впритул і вліпив по писку, як того вимагав мужицький етикет, розвернувся і пішов. Так вони ходили, аж поки ненароком зустрілися віч на віч.- Так ти хоч знаєш, за що я тоді тебе так?...
- Ні.
- А за те, що ти брехав і в очі дивився.
На тім і порозумілись. Тоді хлопці були куди більше метиковані.
А от за наших хлопчиків радіти було ранувато.
Коли учні вийшли з печер і зайшли в іконостас, я побачив, як вони разом з вчителем стояли в шапках. Я більше атеїст в повному розумінні цього слова, але ви собі не уявляєте, як мені ще раз хотілося прикластися, але вже до того вчителя. Обуренню моєму не було меж. Я не міг собі уявити навіть при всій моїй фантазіі, яку потрібно було мати культуру і неповагу до минулого наших предків, до історії християнства і врешті, яку потрібно було мати неповагу до самих себе? Хіба зможе мати людина майбутнє не знаючи минулого і не шануючи його? Адже минуле це як фундамент, на якому стоїть будинок майбутнього. Адже минуле - це той , так би мовити, камінь, на якому знаходиться наше майбутнє. Чи хоч один з них задумався над цим? Певно, що ні. А поруч стояв пастух. Кого він пас? І за що йому платять зарплату? Скажіть, я як людина яка платить податки чи маю право про це знати, чи ні?
Третій раз я вже в цих катакомбах. І кожен раз, коли я в них опускаюсь, моє серце переповнене гордістю і повагою до своїх предків, з якими я можу поспілкуватись, поспівчувати їм. Адже не від доброго життя він - предок забирався в них, виборюючи свою незалежність, щоб перемагати. А тому і бурлило в душі, як у кратері вулкана. І було соромно за цих телепнів, а ще більше за їх вчителів.
Адже в цих печерах предок ховав не себе, а оберігав надбання своїх предків, як скарб про своє минуле, як згадка про своїх предків. Це була можливо остання ниточка, яка з'єднувала минуле з сучасним.
Вийшли ми з Людмилою Олександрівною з катакомб. Морозний вітерець розвіяв наш захмарений настрій і ми ніби визирнули з минулого в майбутнє - назустріч Сонцю, назустріч невідомому.
Людочка посміхнулась:
- Ну ти ж і гарячий.
- Тепер ти, напевно, зрозуміла, чому я так недолюблюю інтелігенцію - цих помазаників Божих. Бо вони настільки інтелігентні, що їм і в голову не прийде наказати зло або стать на захист бідної людини. Та і себе також. Бо скільки я їх знаю, вони тобі будуть обіцяти одне, а як дійде до діла – то всі порозбігаються, як зайці по полю. Ганьба! І слава Богу, що в нас ще є робітничий клас. Я вірю в нього, як в себе. І якщо світ наш прекрасний - то тільки дякуючи йому. Бо тільки він творець всього того прекрасного, що оточує нас. Решта – то або кар'єристи, або боягузи, або пройдисвіти. Я не боюсь сказати це в голос, бо то наші поневолювачі, яким на робочу людину начхати, бо говорять вони одне, а роблять інше. Їм би як тугіше напхати свій тромбон.
А робочі поїдять локшини, зап»ють обіцянками, вуха розвісять і тягнуть свій хрест. Як мені їх жаль! Пробач, Люда, що я так говорю про твоїх колег.
- Певно, ти в чомусь маєш рацію, - відповіла вона і ми поїхали додому.
Наступного дня, тобто 3 січня 1986 року, ми поїхали в музей Великої Вітчизняної війни. Вважаю, що це на сьогодні - один з самих прекрасних музеїв України, а також всього Радянського Союзу. Була колись така імперія.
Декілька разів я вже був у цьому музеї, але сьогоднішня екскурсія мене полонила по-справжньому вперше. Дивного нема нічого. Просто в музеї добавилось багато нових експонатів та з'явилось багато кваліфікованих екскурсоводів, які із знанням справи детально зупинялись над кожним, окремо взятим експо- натом, що вражало і дивувало. За браком часу ми хутенько пробігли по залах і спустились по східцях вниз до Дніпра - в гості до легендарного засновника Києва - Кия та його братів і сестри - Либідь. Яка граціозність, яка досконалість - очей не відірвати!