— Тобто ви віддаєте все, що маєте?
Матінка Мері Климент відповіла терплячою усмішкою — так усміхаються до дитини, яка поставила безглузде запитання.
— Це не так важко, детективе. Нам залишаються книжки, кілька особистих дрібниць. Як бачите, сестра Урсула обожнює свої африканські фіалки. Але так, приходячи сюди, ми залишаємо позаду майже все. Наш орден — орден споглядання, ми не дозволяємо зовнішньому світові відвертати нашу увагу.
— Перепрошую, матінко настоятелько, — заговорив Фрост. — Я сам не католик, тому не дуже розумію. Що ви маєте на увазі під спогляданням?
Він говорив спокійно й чемно, тож абатиса усміхнулася йому тепліше, ніж до того Ріццолі.
— Ми ведемо замислене життя, повне молитов, усамітнення з Господом і роздумів. Саме тому ми замикаємося за стінами, не пускаємо відвідувачів. У самоті ми знаходимо втіху.
— А що, як одна з вас порушить правила? — запитала Ріццолі. — Викинете її?
Мора побачила, як Фрост скривився від такого різкого запитання напарниці.
— Дотримання правил добровільне, — пояснила настоятелька. — Ми дотримуємося їх тому, що хочемо того.
— Але ж має час від часу траплятися таке, що якась черниця прокинеться зранку і скаже: «Щось мені хочеться на пляж».
— Не буває такого.
— Мусить бути. Вони ж просто люди.
— Не буває такого.
— Ніхто не порушує правил? Не перелазить через стіни?
— Ми не маємо потреби виходити з абатства. Місіс Отіс купує продукти. Отець Брофі дбає про наші духовні потреби.
— А листи? Телефонні дзвінки? Навіть у в’язницях суворого режиму час від часу дозволяється комусь зателефонувати.
Фрост зболено похитав головою.
— Ми маємо телефон для надзвичайних випадків, — відповіла черниця.
— І хто завгодно може ним скористатися?
— Для чого їм це?
— А пошта? Вам приходять листи?
— Деякі з нас обирають відмову від листування.
— А якщо хочеться відправити комусь листа?
— Кому?
— Хіба це має значення?
На обличчі матінки Мери Климент застигла натягнута усмішка штибу «Боже-дай-мені-терпіння».
— Можу тільки ще раз повторити, детективе. Ми не в’язні. Ми самі обираємо таке життя. Ті, хто не погоджуються з цими правилами, можуть піти.
— І що вони робитимуть у зовнішньому світі?
— Ви, схоже, думаєте, що ми нічого не знаємо про той світ. Однак деякі наші сестри служили у школах чи лікарнях.
— Мені здалося, що ваше усамітнення не дозволяє виходити за стіни монастиря.
— Іноді Господь закликає нас виконувати Його завдання за межами ордену. Кілька років тому сестра Урсула відчула Його поклик до служіння за кордоном і дістала дозвіл жити поза орденом, не зрікаючись своїх обітниць.
— Але повернулася.
— Минулого року.
— Їй не сподобалось у великому світі?
— Її місія в Індії виявилася непростою. Мало місце й насильство: на селище напали терористи. Тоді вона й повернулася до нас. Тут вона знову почувалась у безпеці.
— Сестра Урсула не мала родини, до якої могла б повернутися?
— Її найближчим родичем був брат, який помер два роки тому. Тепер ми — її родина, її дім — у Грейстоунз. Коли ви, детективе, відчуваєте втому від світу і прагнете втіхи, чи ж ви не повертаєтеся додому? — м’яко запитала абатиса.
Схоже, відповідь засмутила Ріццолі. Її погляд перемістився до стіни, на якій висіло розп’яття, і так само швидко втік.
— Матінко настоятелько?
У коридорі з’явилася жінка в масному синьому светрі, подивилася на них порожніми, байдужими очима. З кінського хвоста вибилося ще кілька пасм, вони обрамляли кістляве лице.
— Отець Брофі каже, що вже їде розбиратися з репортерами. Але їх стільки телефонує, що сестра Ізабелла щойно просто зняла слухавку з телефона. Не знає, що їм відповідати.
— Зараз прийду, місіс Отіс. — Абатиса розвернулася до Ріццолі. — Як бачите, у нас чимало справ. Будь ласка, залишайтеся тут стільки, скільки буде потрібно. Я буду внизу.
— Поки ви не пішли, — затримала її детектив. — Скажіть, у котрій із кімнат жила сестра Камілла?
— Четверті двері.
— Вони не замкнені?
— На цих дверях немає замків, — мовила матінка Мері Климент. — І ніколи не було.
Увійшовши в кімнату сестри Камілли, Мора одразу відчула запахи хлорки й олійного мила. Так само як у сестри Урсули, в цій кімнаті було вікно з вертикальними перетинками, що виходило у двір, й низька стеля з дерев’яними балками. Однак якщо кімната Урсули створювала відчуття обжитої, келію Камілли так ретельно відчищали й відмивали, що вона здавалася стерильною. Вибілені стіни були голі, лише дерев’яне розп’яття висіло проти ліжка. Воно мало бути першим, на чому зупинявся погляд Камілли, коли вона прокидалася вранці, — символ зосередженості її буття. Це була келія для покаяння.