— Добре! — кажуть нарешті мої баба, — Але за це мені смокви у Берка маєте три кіла купити.
— Добре! — на все згодні товаришки.
— Але цур вам — сама з’їм! — попереджають мої баба.
— Добре! — згоджуються дівки, добре знаючи, що то Тетяна тільки лякає, бо за компанію, і це всі знають, не лиш смокви — останню сорочку віддасть!
По руках! Одні біжать до Берка по смокви, другі — Тетяну ведуть. А Тетяна йде та виспівує голосом дрожащим дяка Маркіяна:
Дівчата аж падають зо сміху, люди з хат вибігають, дяка Маркіяна очима шукають, дивуються, чого це він серед білого дня парастас по вулиці виспівує.
Так що недарма моїх бабу Тетяну з дідом Омельком дяк у церкву не пускав, а піп вінчати не хотів. Ледве вмолили…
Либонь тому, що моїм бабі так важко далось те вінчання, будуть вони все життя усі до них претензії побивати єдиним аргументом: “ми з вами, Іване (Степане, Пилипе, Свириде) не вінчані!”
А на степку — дівкам радість: Тетяна йде — забава буде! А парубкам гризота: Перебендя йде — перебендювати буде. Того перекривить, того на кпини візьме, тих — на сміх підійме…
Були мої баба Тетяна велик-к-кі артистка! Шкода лише, що в ті часи не вміли цінувати їхній талант, а точніше буде сказати, оцінювали по-своєму. Свідченням цього поцінування був бабин горбатий ніс, який, за переказами, парубки, осміяні ними, перебили, вискочивши підло з-під греблі, коли баба мої з танців додому верталися опівночі.
А було й таке, що мої баба через усе село голі за парубками бігли. Мусили! Що мали робити, якщо в дівчат, коли вони у Громадському ставку собі під вечір купалися, геть усю одежу вкрали?! Усім голими селом маршувати? Чи до ночі кваситись у ставку? Тож мої баба Тетяна і взяли на себе удар. Кинулись у чім мама народила за збитошниками і таки догнали. Посеред села. Віддубасили крадіїв палюгою, видерли одежу та й почали одягати сорочку, а далі запаскою обгортатися, так, наче цілий свій дівоцький вік посеред села вбиралися. А вбравшись, взяли на оберемок одежу товаришок та й пішли в береги, гамувати вереск і плачі дівочі…
Отакі були мої баба. Не дівка, а вражеська кавалерія. Вражений бойовим духом і генеральською вдачею Рябкової Тетяни, доблесний солдат царської армії Омелян син Сергія Тарасюка-Жили полонив козир-дівку без бою, за що від її батьків — Павла і Марти отримав контрибуцію у вигляді семи овець з бараном, амуніцію у вигляді нового кожуха, смушкової шапки, двох пар чобіт (ялових і хромових), а на додачу — жорна, три корці пашні і ткацький верстат. Верстат молодята продали кутянину Дмитрові Білику, який зі своїми п’ятьма парубками, обнадієний Столипінською реформою, взявся за ткацтво. Цей верстат я ще застану у хаті наймолодшого з Біликових синів — мого діда Кирила. І діда за верстатом ще застану. Але запам’ятаю тільки дідів силует проти залитого сонцем вікна і шурхотіння човника між нитяними струнами основи… Та ще дідом Кирилом виткані рядна, налавники, скатерки і рушники, що так тепло прикрашали наш убогий сільський побут…
Омелько ж з Тетяною виручені за ткацький верстат гроші доклали до рекрутських рублів і викупили в Омелькових сестер частину батьківщини — обійстя на горбі над Салиповим Яром. Колишній солдат теж згадав своє родове ремесло, відремонтував старий столярний верстат і став робити людям вікна-двері, ліжка з фігурними спинками, різьблені рами для дзеркал. Таке царське ліжко стояло і в нашій холодній хаті, а на стіні висіло дзеркало у розкішній вишневій рамі, обвитій хмелем і дивними трояндами. І хоч дзеркало було здоровенне, висіло воно так, що мені важко було в нього потрапити. Навіть коли я ставала на табурет, то бачила тільки свою задерту догори голову з двома колосочками кісочок і роззявленим від здивування ротом. Ліжко й рама, поїдені шашелю, струпішалі, розсипались, коли ми, після смерті діда Омелька, переїжджали в нову хату. Золотавим, легким, як димок, пилом розпорошились…
Отак молодята й жили, і трьох старших дітей нажили: Олексу, Ганну й Тимофія. А в 1914 діда знову забрили в солдати, але тепер вже — на Першу світову з австріяками та німцями воювати. Але цього разу вже не одного, а з дюжиною сільських чоловіків, серед яких був і другий мій дід — Кирило. Повернулися з фронту у 19-му році, отруєні німецькими газами, розтривожені революційними подіями — у розорене, поруйноване революцією село. Дід Омелько як сільський пролетарій — більшовиком, а дід Кирило як заможний господар — прихильником гетьманату. В усьому іншому вони були, як від однієї мами: обидва тихі, поступливі, мовчазні. Ніхто ніколи не чув їхніх голосів, хіба лиш, коли підтакували кожен своїй жінці, яких називали — присягою. Та коли, підпивши, дід Омелько заводив пісню, а дід Кирило, помолившись, — бесіду, тоді вже підтакували їм присяги, теж дуже схожі між собою крутим, непоступливим норовом…
ДЯКОВА ПОМСТА
Із двома Тимофіями у нас також ціла комедія вийшла і знову ж через моїх бабу Тетяну: вони були такі гострі на язик, що й батюшки не проминули. Що там між духовною особою і моїми грішними бабою було, про це родинні легенди мовчать. Не вдавалися до подробиць і мої баба, охочі попліткувати навіть про себе, лиш казали, буцім приказку “дурний тебе піп хрестив” вони придумали. Авжеж, після того, як мого тата батюшка охрестив Тимофієм, хоч уже один Тимофій у хаті був. Тато казав (він і сам по святцях перевіряв, і очевидців розпитував), так співпало, що у день хрестин серед інших святих був і Тимофій, але не осінній, на якого народився його брат, а весняний. Куми розказували, нібито вони зауважили батюшці, що в хаті вже є один Тимофій, на що благочинний знову заглянув у святці і сказав:
— Тоді хай буде Пуд!
Почувши таке, мої баба Тетяна, яких за християнським звичаєм у церкву на обряд хрещення власного сина не пустили, хотіли спалити церкву, та куми не дали. Вмовили не брати на душу такого страшного гріха, за який уготована на тому світі гієна огняна, а на цьому — каїнова печать антихриста. І хоча мої баба нічого ні на цьому, ні на тому світі не боялися, відступились, змирилися, але всім у селі розказували, що то попа дяк намовив. Казали, що самі, стоячи за церковною брамою, підгледіли, як той батюшці щось нашіптував. Та й чуло їхнє серце материнське, що з церкви їм якогось Гав-ще-й-рила принесуть. Тож добре, що пішла слідом за кумами, хоч і гріх великий, зате Пуда — не принесли.
Відтоді мого тата і почали називати Тьома Молодший, а дядька — Тьома Старший. Або: Тимофій Перший і Тимофій Другий — як у царських династіях. А мої баба Тетяна стали не те щоб у Бога не віруючою, а, як вони казали, — не-дуже-то-попам-віручою. Боронь Боже, баба мої церкву після Октябрської революції не палили (хоч, як вже було сказано, грозились), і не валили, і батюшку не вигонили (було й без них охочих)… А от святу Варвару з села вигнали.
ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ І СВЯТА ВАРВАРА
Мій тато народився не лише на Пуда, а й у самісінький розпал Громадянської війни, як, до слова, і моя мама. Вийшло так, що тільки-но дід Омелько з дідом Кирилом прийшли з фронту, як знову треба було йти. Або — ховатися. Бо що не день — летять селом ескадрони: то білі, то червоні, то сіро-буро-малинові! То Центральна рада, то Директорія, то гайдамаки, то козаки, то денікінці, то петлюрівці, то монархісти, то анархісти, а далі й чекісти… І кожен — зі своєю правдою, зі своїм універсалом, маніфестом, указом і навіть грішми. Заїжджав батько Махно, шукаючи петлюрівців, а Котовський — шукаючи батька Махна. Мої дід Омелько, які сочуствували більшовикам, хотіли влитися у червоні ескадрони. Але коня не було, тому й не противились, коли баба Тетяна, у яких на руках було вже четверо дітей, з яких одне немовля — мій тато, заховали їх на горище. Бо вночі приходили ще й чорні… Присвічуючи пожежами, коней зі стайні виводили та останнє з комор вигрібали…