Отак вони й здибалися по дорозі в колгосп, мої майбутні баби, ще не відаючи що мною породичаються. Одна — з півнем під пахвою — дякувати за своїх дітей більшовикам. Друга — рятувати своїх дітей від Сибіру — коровами-волами, що в придане від батька Пократа, хазяїна на все село, отримала та зі своїм Кирилом Дмитровичем нажила.
На вступ моєї баби Наталки в колгосп зглядався, будуть розказувати потому мої баба Тетяна, — увесь народ. Бідні — дивувалися, а рівня, міцні хазяї, плювалися: чого це вони, поперед громади — в пекло?
Але мої баба Наталка знали, що робили. Мине небагато часу, як у хід підуть зі скринь кованих-мальованих кожухи, свитки, хустки, чоботи, сувої полотна — за кухлик муки, за горщик круп, за мірку кукурудзи… Вчорашні товаришки моєї мами, дочки комнезамівські, ходитимуть у приданому моєї мами, як пави. Зате в маминій сім’ї, дякуючи бабі Наталці, ніхто не вмре від голоду, і в Сибір не поїде.
— Добро — наживне. Наживемо, як живі будемо, — казали мої баба Наталка, научаючи дітей, як треба душу берегти…
Якось, приїхавши з дітьми в село на початку 90-х минулого вже століття, коли почалося разом з демократією наше національне відродження, застала в хаті тітки Вери сусідку — зав’язану в старовинну ясно-жовту із золотими пасами і гірляндами предивних квітів по берегах, велику шерстяну хустку. Небайдужа до аксесуарів традиційного українського одягу, поцікавилась:
— Де ви, тітко, таку гарну хустку взяли?
Сусідка пик-мик — і гайда з хати.
— То твоєї мами придане, — гірко всміхнулися мої тітка, — в голодовку віддали її партєйному татові за ворочок квасолі… він його… хай йому Бог простить… серед баняків у ванькирі під тапчаном знайшов, як приходив до нас за продразвйорсткою з іншими партєйними. Ой, та чи одна така хустка з хати тоді пішла!..
Тільки після цих слів я зрозуміла, чому мама з тітками з такою радістю скуповують, які бачать, хустки, та приміряють їх, та милуються хмеликами-взориками, та складають барвистими стосиками у шафах та скринях… То вони так компенсували своє окрадене сусідами-катюгами простоволосе дівування.
— І ви товаришуєте?! — обурилася. — Вони вас пограбували, а ви…
— І сходимось, і сходились, бо що вони винні? То все Сталін…
— Який Сталін? Який у біса Сталін?! Він що, ходив слідом за цими… покидьками, горшки, витрушені ними, перевіряв?! Не Сталін, тітко, а люди самі один одного грабували, убивали, і досі… одні нищать, а інші дозволяють себе нищити… І прощають… Як і прощали ще й прощали!.. Як же ж ви можете?..
— Ша, не ругайся! От пальона! Ти — як твій тато! Той теж — за правду боровся! Що було — те пройшло. Бог усіх розсудив. Он Параска Іванова, що мами твоєї дівоцькі чоботи доношувала, як бідна мучиться… О-о-ой, як же ж страждає! Гангрена… Одну ногу відрізали, а воно — на другу перекинулось… А ми ж навіть в думках не кляли її тата, що в активістах був. Мама наказували: “І не подумайте! Іван не винен! Вони — бідні, робити не хочуть, а дітей купа, треба годувати, вдягати… А що чоботи забрав, три кожухи, хустки — пусте, зате — пощадив. А інший і вбити міг, і за Урал відправити… І не подумайте навіть клясти. Вражда ні до чого доброго не приводить. А Бог сам усе бачить… І кожному воздає.
— А таки бачить… І воздає… — продовжую нашу з тіткою різку розмову через роки, випадково дізнавшись, що та сусіда у жовтій маминій хустці померла, царство їй небесне, на початку 90-х від інфляції… чи то пак від інфаркту, почувши, що гроші, які вона наскладала за все життя, згоріли на ощадкнижках. Мене з тітками теж обікрали новоявлені комнезамівці навиворіт — компартійна і комсомольська верхівка, яка під час Оксамитової революції 90-х дерибанила разом з Союзом народне добро, — але ми від цього не вмерли… Отаке воно, життя… І отаке воно, багатство… Думаю, що не за горами той день, коли це зрозуміє не один скоробагатько…
Але, на жаль, не рятує ця філософія від болю і жалю, і заходиться душа плачем, як осіннім дощем:
— Бідні, окрадені, всепрощаючі, святі мої баби-мами-тітки… Не зносили ви, не сходили… Лиш наробилися… Лиш настраждались… Хто й за що вас так прокляв, що на вашу долю випали три війни, три голодомори і одна страшна, без начала і конца, революція? Не знаю, хто прокляв, але знаю, що рятував у цьому кривавому пеклі — один Господь Бог…
ВОЛИНКА
Мої баба Наталка тяжко перенесли свою добровільну колективізацію, розор, злидні, голод, наругу. В кінці голодовки, вдячні Богові за врятовану родину, вони повірили: пішли в штунди (оскільки на той час уже в нашому селі не було ні церкви, ні Бога, а батюшку на Соловки відправили), стали фанатично віруючою і останнє, що зробили, аби остаточно порвати з колишнім, на їх думку, гріховним мирським життям — зібрали на оберемок і втопили у копанці єдине, що зосталося від родинного статку — дороге намисто, за разок якого їхні тато Пократ вола віддавали. Утопили на очах у моєї, і так голої й босої, мами…
Але це буде потім, а поки що обидві мої баби йшли записуватись у колгосп, несучи на вівтар нового життя усе, що мали. Баба Тетяна з півнем — попереду. Баба Наталка — з чередою — позаду. Замикав парад колективізації дід Кирило на возі з реманентом. І лиш-но дійшли вони до середини Громадської греблі, як тривожно задзвонили церковні дзвони, як забамкало на сполох залізне било, і побачили вони чорну людську хмару, що сунула згори на майдан коло церкви. Така ж хмара насувалася з Громівки, а ще більша — з Ґонтів…
— Наталко, — второпавши, що й до чого, гукнули одні мої баба другим, — завертайте худобу! Біда! Волинка! І самі тікайте!
Але завертати назад було пізно: з тилу, згори від Уласів, накочувався, мов бурхлива повінь, ще більший натовп.
— В долини! — скомандували мої баба Тетяна, і мої баба Наталка, що були сама собі командир, послухались. Лишень встигли звернути в долини череду, діда з возом, і самим збігти, як накотилася розбурхана, розлючена повінь, підхопила Тетяну з півнем і понесла навстріч волинці. Ніхто з повстанців не здивувався, побачивши на чолі бунту моїх козир-бабу Тетяну, а навпаки, вітали їх, як гайдамаки Ґонту в Умані.
— Страх, як не хотіли люди наші в колгоспну неволю, — згадували баба Тетяна, — така січа була, якої ще люд не знав, відколи світ та Гумань (Умань). Убивалися! І мене били, і я била… Кров ріками текла, крик стояв — до Гадесу (Одеси) було чути.
Для моїх баби Тетяни на цілім світі існувало тільки два города: Умань і Одеса, в яких вони бозна-коли і бозна-чого бували, але набралися стільки вражень, що на все життя вистачило ділитися з тими, хто й того не бачив.
— А далі що було на тій волинці? — питала нетерпляче, боячись, що баба зачнуть про свій Гадес згадувати.
— А що було? Содом і Гоморра, лиш сірка з неба не сипалась. Комнезамів і партєйних бунтовщики були б потопили, якби ставок був глибший. Там їх, бідолаших, і найшла міліція, що саме на той час із Соболівки наскочила. Тож головних зачинщиків ще гарячими пов’язали і повели на Дуклю, на станцію, а звідти, видно на Війницю (Вінницю), а там… і очі їм, нещасним, повилазили… Жодне не вернулося… А були такі хазяї крепкі, такі люди достойні, куди там! Не минути б і мені було того Сибіру — та півень спас…
Врятував бабу моїх від каторги, як пояснював тато, якому на час бунту було десять років, збіг обставин: і те, що була незаможниця, і від учора ще й член більшовицької партії, і те, що старші сини служили в Червоній армії, і, звісно ж, півень, як доказ того, що йшли з ним баба в колгосп вступати, та нехотячи пристали до бунтарів, оскільки такого, щоб Тетяна Тарасючка з півнями в пазусі без причини по селу ходила, за нею не водилось і не було помічено іншими.
Однак тільки одні мої баба Тетяна знали, що їх від каторги врятувало… Авжеж, сала шмат і сулія перваку, яким баба підторговували, як непман. І все життя жаліли, що Леніна рано вбили, бо якби Ленін жив, то б і цього вар’ята Сталіна не було, і голодовки з війною не було б, а був би собі НЕП, а вони б уже ґуральню свою мали…