На жаль, бабу п’явки не врятували… Правду кажучи, забули мої баба, людей рятуючи, про себе. А коли стало їм погано з головою, забули про п’явок своїх, хоч вони вигравали, як коні, у трьохлітрових банках на причільному вікні. Тоді їх і параліч розбив…
Але це горе трапиться пізніше, а поки що ми з бабою робимо святу справу. Баба — одну, а я аж цілих три зразу: ряску — качкам, п’явки — бабі, а собі — науку. Я вже тоді твердо поставила, що буду дохтором. Та всі мої плани-мрії мати поважну хлібну роботу полетіли шкереберть через той Секлетин золотник, про який уже пора й розказати.
Як я зараз розумію, у всіх моїх односельців, худих, вимучених важкою роботою, була одна серйозна проблема: обірвані нутрощі. Усі поспіль жалілися на опущеніє жолудка, блуждающі почки, гоморой, а жінки ще й на випадєніє матки — особливо на старість.
Пригадую, сапаємо ми з мамою буряки на полі. Усі попереду — тітка Стася, тітка Келя, баба Степаня. А я ззаду волочуся — крижі ломить, руки болять сапою махати. Спека. Парко. Жінки поскидали спідниці, попідтикали підтички сорочок — щоб вітром обдувало, біліють білими, не торканими засмагою литками… А в баби Степані коло стегна (на білій підтичці видно) якась ганчірка брудна прилипла.
— Степаню, — каже котрась із молодиць, — вам до підтички якась ганчірка вчепилася.
— Га? Де?! — Степаня рукою — під підтичку. — Вже нема. Назад запхала! — гірко жартує.
— Да, — усе збагнувши, ще гіркіше віджартовують молодиці. — Незчулися, як та, що медом була мащена, вже ганчіркою стала…
А бабі Степані було тоді ледь за п’ятдесят…
Бабі Секлеті теж було не більше, але мучилась вона не випадєнієм матки, хоч народила десятеро, а опущенієм жолудка, що ще гірше, хоч нічого важчого за борщ із кашею не кинула мати-героїня у шлунок за все своє життя.
Не помагало й ліченіє Юстика. Стільки гасу натощак випила, що коло печі боялася стояти, а болєзнь не минає. Не поміг і нашатир з гасом. На той час (так збіглося!) мої баба Тетяна саме освоювали унікальний стародавній метод лікування обірваної середини, яким, якщо вірити моїм бабі Тетяні, український народ рятувався, відколи світ та Умань, та й вони не раз лікувалися — ще в покійної шептухи Варивонихи, прозваної Чорною через її чорну, як в циганки, твар. Звався той метод, століттями перевірений, — вправляти золотник.
Оскільки добра слава летить селом ще швидше, як недобра, то скоро нашу хвіртку вже відчиняла баба Секлета зі своїм золотником.
Що там далі було, Бог його знає, бо мене в змиг ока з хати випровадили і наказали не заходити, доки не покличуть, а поки що гусей пасти попідтинню та пильнувати, щоб Віхрук не подушив, маючи на увазі дядька Віхрука, який з гонору гасав по селу на єдиній у колгоспі полуторці так, що міг кого хоч задушити.
Однак мене швидко покликали. “Біжи за татом!” — наказали.
Але те, що я побачила, прицвяшкувало мене до порога. На лаві, обхопивши руками здоровенний горщик, з-під якого визирали тільки величезні вирячені очі та маленькі, як у дитини, ніжки, вмирала баба Секлета.
— Біжи за татом, хай рятує, бо я сама її з того горщика не витягну! — вперше в житті я побачила бабу Тетяну зляканими.
— А ви — молотком! — порадила я, боячись, що баба Секлета помре раніше, ніж я добіжу до конюшні, де тато конюхом робив.
— Та ще вб’ю, скільки тої Секлети! — бідкалися мої баба. — Гон подивись: в трилітровий горщик усю втягнуло!
— То давайте витягати. Я — за ноги, ви — за голову.
— Пробувала: кричить! І я боюсь тягнути дужче, бо ще позвонишник вломлю… Скільки тої Секлети… пучка духу! — журилися баба Тетяна, але вже трохи до пам’яті приходячи:
— А ну, Секлето, отак-о робіть, наче тягніть живіт назад з горшка, в себе втягайте! А ну пробуйте, а я горщик буду тимчасом розхилитувати, щоб у нього воздух попадав. Як попаде, тоді легше буде розчепити вас… Ану тужтеся, ви ж десятеро, слава Богу, родили, тілько не з себе, а наче в себе! А ну ж бо! Ворушіться!
Тим часом Секлета бідна вже й очі закотила. Баба Тетяна як звомплять:
— Неси воду свячену! — та з пляшки — та на конаючу, та по хаті. — Бач, аж пирснуло в різні боки! — кажуть грізно, маючи на увазі нечисту силу, без якої тут точно не обійшлося…
Що вже намучилися ми з тим горщиком, від Секлетиного золотника відриваючи, не приведи Господи! Нарешті поволі, потихеньку таки визволили її, але моїми молитвами. Бо доки баба Тетяна того горщика розхитували та Секлету відливали, я до Божечка лементувала таким лементом (куди моїй мамі!), що якби Він і кам’яним був, то почув би:
— Ой, Божечку, визволи Секлету, спаси нас від горя, а моїх бабу — ще й від тюрми, бо хватить нам татової тюрми, і Савки Вальовського, що на тата прокуророві пише, і Теклички, що Сивусі на нас клепле, а в нас же діти малі, і хата три рази горіла! Ой, Божечку, зглянься, та визволи з горщика Секлету, та спаси нас, бо нема нам і так спасу від горя всілякого!
І Бог почув, зглянувся, напоумив моїх бабу Тетяну, а ті — як вхоплять макогін та як гарахнуть ним той горщик попід боки!.. Горщик — череп’ям по хаті, а визволена Секлета — з хати, прикривши літником свій, хоч і посинілий, зате вправлений золотник.
Отакі-то придибенції різні і всілякі приключини з нами траплялися! Не знаю навіть, як за тими вічними гризотами з нечистою силою і клопотами з цілющою, мої баба Тетяна викроїли час і навчили мене “Отче наш”?! І за це їм, покійниці, дяка велика, як і за те, що привчили мене нікого й нічого не боятися, окрім Господа Бога….
Хоча в тому є заслуга і моїх баби по матері — Наталки.
ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ
А бабу Наталку я боялася. Точніше, я боялася Бога, яким вони мене постійно лякали:
— Не скачи! Не смійся! Не ґзись! Не кажи так, бо Бог усе чує, і бачить, і язика тобі відріже!
— А Боже! — жахалась моя бідна душечка, намалювавши собі Бога страшним дядьком із ножем, і, скрутившись їжачком, ховалася в п’яти. І аж звідти (о, безстрашне виховання баби Тетяни!) питала, читаючи на свій лад “Отче наш”: “Отче наш, якщо ти єси на небесі, і святиться ім’я твоє, і є в тебе царство твоє, яко на небі так і на землі, і рятуєш ти нас від лукавого, і прощаєш усі гріхи наші, то чому ти дітям язики ріжеш лише за те, що вони скачуть чи щось там собі кричать? Що Тобі, Божечку, нема кому різати ті язики? Чи може ти не чуєш, як матом гне об’єжчик Котяра? До Соболівки чути, а ти — не чуєш? Або як заходить сваритися за межу баба Дарка? Ото вже язик — не переслухаєш! Або як зберуться коло хвіртки Курчиха з Манькою кістки всім перемивати… Ой Боже, є тих язиків, які варт різати і то при самій сраці!.. Ой, що я кажу? Таке слово погане, а я кажу… ой-ой-ой-ой… Боже, прости мені й не кажи бабі Наталці, бо вони мамі скажуть і — піде… і таке буде мені… Тому прошу Тебе, не слухай баби Наталки, хоч вони й святі та божі та, як кажуть баба Тетяна, на… ой, свят-свят, Божечку, спаси мене, бо я грішна…
Так бідкалась моя душечка між двох бабів, як між двох вогнів. А скоро страх переріс у тихий протест через непорозуміння з Богом, якого я щиро прагла слухатись і любити, а Він мене і чути не хотів, бо я, як скаржилась моя мама, вся пішла в бабу Тетяну, і мій “ротяка, аж до вух, — не зачиняється, язиком меле, як помелом, та сміхом заливається, як циган сироваткою”, ще й до всього саме скаче, мов навіжене, наче в ньому щось сидить і в одне місце коле, а то чіпляється до всіх: розкажіть та розкажіть, а починає саме щось розказувати, ні з того ні з сього заходиться плачем, замовкає, і тиняється, мов само не своє”…