— Спасибі! Зоставайтесь здорові! А я побігла, бо ще треба — до тітки Гані, а тоді до дядька Тьоми на Ґонти, а тоді аж до дядька Олекси.
— Ой ґвалт! Як же ж ти такими снігами доберешся? — журяться всі хором.
Якось доберусь, — відказуєш безжурно.
— Щоб хоч собаки не покусали… Дайте їй якусь палицю, — тривожаться баба Наталка, очевидно, забувши, що ти собак не боїшся, а вони тебе не кусають. Самі ж розказували, як ти малою, ще ходити не вміла, залізла до Сірка в буду і там коло нього заснула. Тато з мамою і всі родичі, ледь не полопали, шукали, навіть баграми в криниці — думали, втопилася. Сіли й плачуть: де дитина? А ти вилазиш, виспавшись, із буди Сіркової. Хотіли Сірка бити, що не сказав, але натомість подякували, що не роздер.
І ти вибігаєш, і вже прокладеною власним тілом стежкою ускакуєш у колію, і мчиш до тітки Гані, що живуть на горі над ставком. Туди колії нема, але доки ти у діда з бабою барилася, люди — а може, й така, як ти, малеча з вечерею — вже стежки протоптали. Та все одно важко брьохкатися… Зате — весело. Стільки цікавого по дорозі трапляється, лише встигай головою крутити на всі боки. Ти взимку так далеко з дому не вибираєшся, тому тобі усе довкола здається зовсім іншим, як влітку. Навіть пес діда Місяченка виріс уже на здоровенного псяюру. Ти зупиняєшся, щоб перепочити, а заразом і привітатися з Бровком, якого знаєш ще з цуценяти, бо сама подарувала його дідові, щоб тітка Фотина не втопила… О-о-ой, в тебе є такий забо-от… Тітчина Фотинина Жучка наведе цуценят, а ти — рятуй їх, щоб тітка не потопили… Бровко, погарчавши, впізнає тебе і починає здалеку лащитись. Але тобі ніколи. Тобі треба ще півсела оббігати з вечерею. І ти бредеш снігами далі, аж пара з тебе йде… ху-у-у, як жарко! Як у жнива, хоч і мороз тріщить, і хустка — дівоцька, вся у квітах, біля бороди обмерзла.
А от, нарешті, і тітчина Ганина хата на прогоні. Звісно ж, тебе тут чекають. Тітка Ганя, твоя хрещена мама, відколи Василь їхній вчиться на зоотехніка в Теплику, не можуть ранку дочекатися, щоб до вас іти. Часом приходять із кужелем, а частіше якусь робота їм мама дає, щоб не сиділи дурно, а за балачками зі своїми мамою, а твоїми бабою Тетяною лущили квасолю чи кукурудзу теребили. Тітка Ганя — вдова, тому обдаровують тебе, чим багаті, а багаті вони солодкими, як мед, вистояними в соломі на горищі, зимовими яблуками, найдорожчим серед зими гостинцем!
Прощаючись, запрошуєш:
— Вже йдіть! Мама казали, що з обіду вже можна приходити! І Василя беріть!
І біжиш на Ґонти до свого хрещеного тата дядька Тьоми. Дорога далека. Через усе село. Але, слава Богу, протоптана двома коліями, так що, потрапивши в одну з них, можна собі бігти — не журитися і думати, як це воно так виходить, що Василь і Віра, дядькова Тьомова дочка, твої двоюрідні брат і сестра, а молодша за них тітка Маруся — твоя тітка. Отож, ти першим тикаєш, а тітці Марусі — викаєш. А от тітчин Ганин Василь дядині Ксені, мачусі Віри, тикає, бо дядина йому по лінії дядька Тьоми — дядина, а по своїй лінії — сестра троюрідна. А разом: сестра-дядина. Отож виходить, що дядина Ксеня тобі — тітка-дядина, бо по маминій лінії вони тобі ще й тітка. А баба Лукія, нагадуєш, минаючи ворота своїх родичів Плясунів, аж за троє — баба-тітка-дядина. Але ти до них вечері не несеш, бо вони, каже мама, нам дальші родичі.
Розібравшись у заплутаних-переплутаних родинних зв’язках, ти, мов на крилах, пролітаєш греблю вздовж Громадського ставка, шкодуючи, що по той бік ставка, за пожухлим очеретом, нема у вас ближчих родичів, а то б ти в мент скотилася з берега і тільки: шуг-шуг-жжждзінь-дзінь — по льоду, що аж виспівує на морозі!.. Але вже під гору коло клубу, починаєш хекати та перекладати з руки в руку вузлик з вечерею, відчуваючи, як ураз він поважчав, та й пальтечко, мамою пошите до Різдва (з перелицьованої татової старої “москвички”, у підкладці — вати на п’ядь, щоб не мерзла) додолу тягне, та й сніг під гору сипкіший і дорога слизькіша. Зате згори — чудеса! Можна й на гепі з’їхати (що ти й робиш): жжжух-геп-геп — і вже на містку, а там рукою подати, правда, через три гори, до дядька Тьоми.
Встаєш, обтрушуєшся, обзираєшся, чи люди не сміються. Ні, не сміються, бо їх просто в таку рань — де-не-де. Люди на Різдво починають по гостях ходити після обіду, а ввечері, ой, а увечері що-о-о ро-о-обиться! Висипають на вулицю, як горох, від старого до малого — колядувати.
На цьому кутку ти рідко буваєш, тому все тут тобі здається незнайомим і цікавим, ніби йдеш чужим селом. Та й люди тебе не впізнають. Прокидаючи стежки від воріт, питають:
— Чия ти і куди йдеш?
І ти чемно, як тебе вчили, відказуєш:
— Я — Тьоми і Ксені Тарасюків і йду до Тьоми і Ксені Тарасюків. А ви зі святами будьте здорові.
— А! — кажуть люди! — Ясно… Йди здорова!
Хоч людям ясно, але тобі не зовсім, як це так вийшло, що у вас в родині вийшло дві Ксені і два Тьоми? Однак розплутувати цей клубок під три гори важко, тому ти відкладаєш це на завтра, коли мама чи баба будуть мати час тобі розтовкмачити — як, що й до чого.
Нарешті ти долаєш крутосхили, вибираєшся на Ґонтову гору і бачиш із трьох сторін… О-о-ой — по-о-оле… Біле, сліпуче, з переливами самоцві-і-ітними… Як у казці! А над ним — таке ж сліпуче, сяюче не-е-ебо… Оце-то краса! І дядько Тьома на воротах стоять, стрункі та високі — на красу любуються. І тебе чекають із вечерею та запрошенням до вас на вечерю, вже й стежку прокидали. Дядька Тьому ти любиш, бо є за що: дядько найкращі і найдобріші з усіх родичів. Вони ніколи ні з ким не сваряться і всіх мирять, а як вип’ють, то жартома приспівують, пританцьовуючи та руками махаючи, мов чорногуз: “Я — вель-вель, журавель!” За що твій тато їх так і прозвав — Вель-вель-журавель.
А от і дядина Ксеня — з ґанку сміються. Дядина, дорідні, ставні і теж добрі, завжди сміються, повільно, статечно: ха-ха-ха, і ніби колишуть сміхом свою пишну, квітчасту пазуху.
— Ой, хто ж це до нас іде! — тішаться обоє, ніби й справді бозна-хто йде.
Тебе вітають, як найдорожчого гостя, двері перед тобою відчиняють, до хати припрошають, за стіл до холодців-голубців саджають… Дядина дарують червону лєнту (на бантики), велику на ті сутужні часи розкіш, а дядько — добру пригорщу горіхів. Вони просять тебе зачекати, щоб разом іти до вас у гості, але ти не можеш гаяти часу, бо тебе ще чекають із вечерею дядько Олекса, дядина Ликера, їхні смачнючі пиріжки з маком, а також їхні хлопці, твої двоюрідні брати Петя й Коля — щоб разом нести вечерю до діда Омелька з бабою Тетяною.
Отож, врешті, з усім тим добром, із гордим відчуттям виконаної місії, ти повертаєшся додому такими самоцвітними у промінні вже полуденного зимового сонця снігами, яких ніколи більше не буде у твоєму житті, бо вони, як і всі дива й чудеса, можливі тільки в ранньому дитинстві.
Дорогою, коло Черців, до тебе, певно зачувши духмяний калачик або горіхи, що тихенько туркочуть у вузлику, чіпляється стара ворона. Крокує статечно поряд, похитуючи головою, як татів кум Федула, та позиркуючи гострим розумним оком то на тебе, то, з натяком, на вузлик з гостинцями. Ти хочеш ущипнути їй калачика, але передумуєш, бо як же ж це з надщипаним калачем до дядька Олекси в хату заходити, тому кидаєш перед вороною горіх і дивишся, як вона ловко хапає його дзьобом, і — щоб ти бува не передумала — кидається навтьоки, а потім, змахнувши крильми, здіймається в повітря і летить попереду, важко, низько над снігами. Над білими різдвяними снігами — чорна ворона… Ка-а-ар-ка-а-ар! — кричить ворона… на очах виростаючи на великого чорного ворона… Чорний ворон… Він такий чорний, що чорніють білі сніги, чорніє білий світ, і ти вся чорнієш від чорного спогаду-страху…
Ти згадуєш торішнє чорне Різдво — без коляди, без Святого вечора, без тата й мами… Без колядників… Ніхто навіть у вікно не постукав… Приходили дядьки-дядини-тітки, як на похорон, сідали печально на лаву і мовчали. Навіть твої баба Тетяна мовчали, чорні та темні від горя. Бо що було говорити, коли перед самим Різдвом твого тата забрав чорний ворон, а маму відвезли в роділку. Дядьки-тітки-дядини мовчки гладили тебе по голові, сипали тобі в пелену горіхи, цукерки, і, посидівши, йшли, чорні та темні…