Були в нас козаки, гайдамаки і духовні особи, теслі й орачі, багачі й злидарі, навіть одна поміщиця, довгожителі і на війнах убієнні, більшовики й петлюрівці, анархісти й націоналісти, були Марта і Дарка, котрі померли в голодовку, були Омелько й Кирило — не вбиті у Першій світовій, Григорій — убитий в Громадянську, Ахрем і Василь, які загинули героїчно-безневинно у Другій світовій…
І ще сорок святих мучеників…
ПІД ЗНАКОМ ГОЛОДУ Й ВІЙНИ
Якою має бути людина, покоління людей, п’ять, шість поколінь людей, що народилися і виросли під знаком голоду й війни, що формувалися, відбувалися як люди — у силовому полі війни й голоду? Що жили в якійсь сюр-реальній атмосфері постійного страху перед цим монстр-реальним фатумом навіть у роки перемир’я і сякого-такого достатку, радше — неголоду? Бо навіть тоді здавалося, що ця двоголова гідра, народжена хворою уявою божевільний вождів, вигодувана їхньою жовчю, окрилена сатанинським маніяцтвом, просто відповзла у хащі, яри, болота, і звідти стежить, доки люд оживе, нагуляє жирок, наллється кров’ю і веселими соками; чекає слушної хвилини, щоб вилетіти вогненним драконом і знову — ковтати, ковтати… жерти, замітаючи хвостом криваві сліди…
Якими мали бути ці люди? Якими були? Якими ми є? Ті, що крокували в майбутнє під звуки мілітарних маршів, готові на все, ладні вмерти і здохнути, розсипатись пилом під чоботом чергового кремлівського Дракули, аби тільки не було війни?! Для кого хліб на столі був не звичайним харчем, а — СВЯТИНЕЮ? Іконою! Ми ж не образу Божому, ми хлібові поклонялися! Замінивши релігію, що возносить дух, фетишизмом ущербної страхом голоду плоті… Скидали з церков хрести і, піднявши, цілували з благоговійним жахом цілушку черствого хліба, що нехотячи впала на землю… Посіявши мор духовний — пожали голодомор фізичний… Бо справді, чого заслуговує народ, який на рахманних чорноземах, на золотих плодоносних землях, у раю, втішав себе своєю народною мудрістю: “Хліб і вода — нема голода”, “Хліб-вода — козацька їда”, “Той не людина, хто горя не знає”, “Голод — не тітка, не дасть пиріжка”…
Але досить моралі. Я не картаю цих людей — я їх ридаю… Але досить і лементу та лементацій буквоїдських. Прийшла пора просто згадати, пом’янути нас вчорашніх і подивитися в очі нам — сьогоднішнім: що там, в очах? На дні зіниць, у глибині душі?
ХРИЗОНТ ВОСКРЕС!
Мені досі не віриться, що спочатку на землі був рай. Важко повірити і в те, що спершу було Слово… Бо й досі мені здається, що все починалося з голоду. Якщо не в світі, то, принаймні, в моєму селі. Привид голоду, що ховався вдень на сільському цвинтарі, опівночі виповзав із братських могил, із глибин людської пам’яті і блукав-бродив темними вулицями, терзаючи темними кошмарами християнські душі.
Не знаю, може й хто боявся, але в нашій родині про голодомор говорили відкрито, згадуючи й страшні, і трагікомічні випадки. А історія про те, як один брюшок наївся грушок стала майже хрестоматійною повчальною казкою, яку старші по сто разів переповідали і мені, і моїм двоюрідним братам Петі й Колі. Розказували, буцімто один сільський дядько, побачивши, що діти його з голоду пухнуть, вкрав у колгоспі теля, зарізав, шкуру закопав на городі, а м’ясо посолив і заховав у яму, яку вишпортав у хаті під полом. Ночами, щоб ніхто не пронюхав, варили вони те м’ясо і відживали потроху. Але в селі, де вже й жаби не квакали, собаки не гавкали, коти не нявкали, скоро м’ясо пронюхали. Нагрянули активісти, уповноважені з міліцією. Шукають — не знаходять. А в хаті — така бідність, такі, злидні, такий голод голодний! Старші мовчать, чорні та темні, а найменший, рочків зо три, сидить на полу, черевцем світить голим.
— Що, брюшок — наївся грушок? — питає малого, за пупець знічев’я лоскочучи, уповноважений.
— А не глюшок… А не глюшок, — регоче малий. — А мня-я-яса!
— А де ж ти його взяв? — і далі собі грається з дитиною перевіряючий. — Га? Де ти його взяв?
— А гондо! — показує дитя під піл.
Піл порубали, яму розкопали, а всіх за контрреволюцію — в Сибір. Там вони усі — і брюшок, що наївся грушок разом з ними — і згинули…
Та й у селі люди пропадали. Було таке, розказував татові дід Бандура, який у 33-му труповозом робив.
— От, — казав, — точно знаю, що Магдалининих дітей не відвозив до ями, а десь їх не стало. А вже як саму Магдалину відвозив, призналася, плачучи, що… гет навіт самому страшно вимовити… з’їла… І місце показала за хатою, де кісточки їхні поховала….
Тато мені теж це місце показував… На тому страшному обійсті жили уже інші люди можливо, й не знаючи, які нелюдські трагедії відбувалися тут якихось двадцять років тому… А може, й знали, та не брали до серця? Не лопнуло ж моє дитяче сердечко від цієї страшної інформації… Лиш застукотіло, забилося, як спіймана пташка в котячих пазурах… Тиждень я ходила сама не своя, а мама журилася, що це я за така дитина, що то скаче, мов козеня, веселиться, а то тиняється, як несповна розуму, і кричить уві сні, як з гарячки.
— Дитину наврочили. — Казали авторитетно мої баба Тетяна, сердиті на маму за те, що та не вірила в забобони, а тільки — в Бога, і підкликали мене:
— А йди-но, синку під піч.
Діставали з-за опічка пляшку зі свяченою водою, на замовлення принесеною богомільною Юхимкою з Мочульської церкви ще позаторішнього Водохреща, пхали мене під челюсті печі, вмивали, втирали підтичкою, і, перехрестивши, відпускали з Богом. Правду кажучи, мені відпускало. Після зняття вроків я згадувала про нещасну Магдалину і її дітей лиш тоді, коли йшла попри її хату до лавки або до тата в сільбуд. І хоча знову вночі кричала уві сні, але не так голосно.
— Дитину злякали, — казали мої баба Тетяна вранці, йшли за свіжим яйцем у курник, садили мене під єдиний у хаті образ і викачували переляк, примовляючи, молитви шепочучи та качаючи по моїй голові, спині, грудях, руках-ногах теплим яйцем. Осіняли мене хресним знаменням і розбивали яйце у гранчастий стакан.
Мама на цю годину виходила з хати, щоб не бачити того ковдовства, тож ми з бабою спокійно могли роздивитися, що ж то за біда така мені спати не дає.
— Слава Богу, не на смерть, — казали баба, дрібно хрестячись і лякаючи мене до смерті одним тільки словом смерть. — Бо якби на смерть, то був би хрест чорний, або гріб. Не бійся, будеш жити.
А щоб нечиста сила не могла мене дістати, вчили різних приповідок, приказок, замовлянь-відмовлянь, ритуалів усіляких… Якщо вірити моїм бабі Тетяні, то й кроку не можна було ступити по землі, не те що добру справу зробити, без молитви до Бога і всіляких заклинань проти лукавого. Якби я зараз усе їхнє знаття описала, то вийшла б ціла енциклопедія народних вірувань…
Мені після викачування яйцем також легше стало, а може, від бабиних казок про те, що помутнілий білок, сколочений жовток вказували на переляк, який мучив мене, а тепер сам з переляку втік на хащі-стращі, на ліси дрімучі, на води текучі… Та щоби він більше не вернувся, не палив дитину, як вогонь билину, баба Тетяна бризкали мене ще раз свяченою водою, зав’язували на зап’ясті червону вовняну нитку — від недобрих очей, наказуючи:
— Не лазь ніде сама. Бо ще жаба цицьки дасть чи блуд голову закрутить, як дідові Карнавці, хоч ти й грошей на церкву не збираєш.
Карнавкою діда Григора прозвали давно, ще тоді, коли в селі була церква і він ходив разом з березами на коляду по селу гроші на церкву збирати. Берези (дяк, церковний староста і півчі) — з корогвами, а дід, як церковний скарбник — з карнавкою. А відколи церкву розвалили, і церковна двадцятка розбіглася, дід Карнавка продовжував щоколяди збирати гроші, але вже на будівництво нового храму. Люди гроші давали, не питаючи, куди вони йдуть. І так з року в рік, аж доки зразу після війни на діда Карнавку не напав блуд, та затягнув у пропаще місце — в трясовину. Три дні шукали — знайти не могли. Була б Карнавці жаба цицьки дала, якби не Каленів Матрошка. Відтоді дід Карнавка перестав гроші збирати… А шкода, бо хоч якась надія на нову церкву була…