— А чо’ баба з дідом викаються? — бувало питала маму.
— Так заведено, — відказувала мама.
— А чо’ тітки Веруся-Маруся вам викають, а ви — дядькам і дядинам?
— Бо так заведено — кумам, сватам і всім старшим братам, сестрам і братовим — викати.
— А чому ви, як баби наші нашим дідам, не викаєте татові?
— Бо відколи совецька власть, не заведено, щоб жінки чоловікам викали…
Отака вона, совецька власть! — як каже тато. А ось і він: в одному піджаку від дровітні йде, дрова в оберемку несе — казани з голубцями та капустою розігрівати, бо скоро родичі, яких ти напросила, почнуть сходитися, та й тобі вже час збиратися на колядки…
І забувши про ворону й про ворона, і всі свої переживання, і про всяку політику, біжиш до дядькової хати, що поряд з вашою, просиш на вечерю, хапаєш дядинині пиріжки з маком у руку і, втішившись, що хлопці без тебе віднесли вам і дідові з бабою вечерю, вискакуєш із хати, доки ті збитошники тебе не обдерли, як кози липку…
“Дай Боже, щоб тато з дядьком Олексою забули про ту політику бодай сьогодні, коли всі зійдуться колядувати!”, — просиш Бога вже на подвір’ї. Бо жаль псувати такий гарний звичай — збиратися на Різдво разом усім ближнім, радіти та колядувати.
ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО…
— М-да, — зітхаєш скрушно, поволі обмітаючи з валянців сніги, — є ближні, від яких можна втекти і не ділитися нічим таким, що ще ближче тобі, аніж вони. Але є ще найближчі ближні, від яких ніде дітися, бо вони живуть в одній хаті з тобою… Тому… охо-хох… доведеться ділитися… Нічого не поробиш…
Від усвідомлення цією безвиході тобі стає трохи легше на душі, і світ веселішає, але теж — тільки трохи… Бо стільки всього в цьому світі наплутано, і так усе непросто, що голова макітриться…
Та все ж, що б ти не згадувала, як би себе не вмовляла, а ділитися тобі гостинцями з Іваном не хочеться… Мама правду каже: ти вся вдалася у свого тата, який хоч зараз і добрий, але малим теж був скупим — бо голодним. Але ти ж — не голодна! Бо вже встигла в баби Наталки куті сьорбнути, у дядька Тьоми — холодцю лизнути, дорогою — горіхів погризти і дядининих Ликериних пиріжків з маком вкусити. Тож тобі нема як — на голод спирати, тому конче мусиш прощатися з тим чимось гадючим, скупеньким-хитреньким, що десь у животі причаїлося, бо хоч воно й береже тебе від розтрати, але й робить тебе, старшу сестру, скупердяйкою… І справді, в кого ти така вдалася, скупа, аж… синя, коли у вас в роду всі подільчиві? Ой Боже-Боже, що за життя таке…
Внутрішній конфлікт із власною совістю розв’язаний, можна сміливо заходити в хату й ділитися з братом багатством, нажитим тяжкою працею та ще й на Різдво.
Твоя щедрість помічена Богом і віддячена сторицею. Брат, ще беззубий до горіхів, яблук та пирогів, присвоює тільки тітчині Верині цукерки, замотані в рожеву обкладинку від учнівського зошита, та бинду червону атласну. Бинду ти забираєш без докорів сумління, бо не козацьке це діло — стрічки на козацького чуба чіпляти, а от цукерки їсти — козацьке. Та це Іван знає й без тебе, тож напихає тою смакотою, як ховрашок, свій двозубий рот, а решту щедро роздає ближнім — мамі, татові, бабі, дідові й тобі — липкими пухкенькими ручками.
Отак щасливо завершується твій перший урок подільчивості. А різдвяний день продовжується, і святковий настрій не згасає, бо скоро почнуть сходитися до вашої хати родичі. І ти раз по раз будеш вискакувати роздягнена з хати, не слухаючи маминого: “Вдягнись! Застудишся!” — бігти до воріт і назад, радісно звістуючи:
— Дядько Тьома з дядиною з долини вже йдуть!.. Тітки Веруся-Маруся — коло Палажок! Тітка Ганя вже в дядька Олекси на подвір’ї! Дядько Олекса з дядиною вже двері замикають! Брат Сака — на містку!
Родичі заходять — у клубах морозного свіжого повітря, роздягаються, всідаються за столи, на яких уже сивіє на тарілках морозцем холодець, парують у мисках голубці, бараболники з м’ясом, смажена капуста з окостом, рум’яніють, пахтять гори пиріжків, біліє у мисках колотуха (сметана із сиром)…
Які злидні?! Де вони? Якби хтось чужий у цю хвилину нагодився до вас у хату, в житті б не повірив, що круглий рік ця хата знає тільки пісний борщ і кашу — і то не завжди з молоком, а лише того тижня, коли приходить ваша черга корову тримати. Тоді без молока зостаються напарники Майстренки, з якими ви навпіл свою Муру — корову тримаєте, бо одним важко.
Але й це не головне. Головне почнеться тоді, коли гості заколядують. На чотири голоси. Та де?! На сім октав і на всі регістри! А до того ти з дівчатами встигнеш заколядувати кожній хаті на кутку. І не якоїсь “колядую-дую, бо ковбасу чую”, а найкращих колядок, яких вас, малих, ще з осені вчили щовечора старші.
Або:
І ХЕРУВИМИ СЛАВУ СПІВАЮТЬ
А от вже й вечір… А видно, як у день — знизу сніги світять, а з неба — місяченько. А зірно як! І зорі — як горіхи волоські! Доки дорослі ще розспівуються чи то розколядовуються по хатах, малі колядники зграйками пурхають з обійстя на обійстя. Старші, школярі, з осторогою, обминаючи ворота вчителів і партійних, а малечі — море по коліна, а сніги — по плечі. Підбіжать під хату, стук-стук у шибку:
— Дядьку, тітко, можна колядувати?
А з хати:
— Можна! Просимо! Бог у поміч!
Ви й вріжете — хто в ліс, а хто по дрова:
Але вас однаково усі хвалять і пригощають цукерками, горіхами, пряниками, часом — копійками, дивуючись:
— А хто ж це вас такої славної колядки навчив?
Доколядувавши до ставка, чи то пак, до кінця своєї вулиці, ти повертаєшся додому, бо ще шукати будуть. Ага, якраз! Шукати! Чи їм до тебе? В хаті вашій аж вікна дзвенять від колядок.
Лине в тихих зірних небесах над твоєю хатою, і ти, з торбою наколядованих горіхів і пряників, завмираєш коло хвіртки, шукаючи поміж зорями в небі невидимих срібноголосих янголів і пресвітлих херувимів із серафимами.
— Ото колядували — аж на хаті верх здіймали, — згадуватимуть твої дядьки, тітки й дядини, зійшовшись до вашої хати уже щедрувати. Від вас і Маланку поведуть селом. Бо ж як інакше, коли тато водночас заводило й Маланка — в маминій вишитій сорочці, в намисті, байдуже, що з вусами! А тітка Ганя — Василь, а дядько Тьома Старший — циганка, а решта такі розмальовані, що й не впізнаєш — хто й що.
А через деякий час мама, що через вас, малих, зостанеться вдома, як завше буває, скаже:
— А ну-но, Галю, піди на причілок, послухай, де тато…
І ти біжиш на причілок хати, слухати, де ж тато, бо ти татків розкішний тенор за сто верстов, з-поміж тисяч голосів упізнаєш. І взагалі, розбиратися в голосах тебе тато навчив, от тільки не навчив ще на трубі грати.