А татові — смішки!
— Чого бідне, бо дурне! А чого дурне, бо бідне! — каже замість того, щоб відлупачити добряче дядькових хлопців. — Оце тобі наука!
Але дядину Люсю, хоч вони й мама вредних дядькових хлопців, і теж польська кістка, ти любиш, незважаючи ні нащо, бо тільки дядина Люся твоє ім’я вимовляє не так, як усі: Галю! — а лагідно, ніжно, наче по голівці гладить:
— Га-а-а-лю, Га-алочко… Галю-ю-юню…
ВЕЛИКДЕНЬ
Тато повернувся з тюрми ранньої весни, якраз перед Великоднем. Але ти самого тогорічного Великодня не пам’ятає. Інші — пам’ятаєш: смарагдово-сонячні, якісь тривожно-трепетні. Оскільки в селі не було церкви, то ви, як звичай велить, розговлялися, освяченими маминою молитвою сирною паскою та писанками, які ви з бабою Тетяною розписували у чистий четвер на припічку коло гарячої печі, щоб не застигав у мисочці віск. А потім ти бігла в Яр, де вже діти з усього кутка котили крашанками згори та цокались ними — хто кого поб’є.
А от Великодня того року, коли повернувся тато, не пам’ятаєш. Повернення тата ніби заступило у твоїй пам’яті свято. Пам’ятаєш, що це було перед Пасхою, ранньої весни. На ставку ще плавав лід, на городах де-не-де білів сніг, але дороги в селі вже розгасали так, що ногу важко було витягнути з болота. Мабуть, було по обіді, і, мабуть, в неділю, і, здається, ти знову ж таки йшла від дядька Тьоми — то брьохкаючись у болоті, то стрибаючи попідтинню по латочках ніздрюватого снігу. День був сірий, холодний, сумний. Підбадьорював тільки веселий шурхіт горіхів у вузлику.
На душі теж було сіро, холодно і сумно. Додому не хотілось вертатися, бо й там сумно: кричить, як на пуп, малий Іван, сваряться баба Тетяна, трясучи колискою з такою силою, наче хочуть витрусити з неї малого засранця, ходить чорна та темна мама та все у вікно поглядає — тата виглядає, якого перед Різдвом забрав чорний ворон у якусь командіровку.
— Туди, де командірами стають? — питала ти.
— Туди… — зітхала мама у твій бік, а до баби:
— Сталін помер… може, випустять?
— А щоб його, каїна окаянного, сира земля не прийняла, а щоб його, людожера лютого, дикі звірі розірвали, чорні круки ізклювали… — починали свої прокльони, розгойдуючись разом з колискою, твої баба Тетяна.
— Мамо! Господь з вами! Та ж скрізь — вуха! Чи ви хочете, щоб нас із малими дітьми в Сибір погнали, чи в хаті спалили?! — тихо лементіла від печі мама, а на її блідому лиці блукали тривожно-багряні відсвіти вогню, лякаючи тебе спогадами про недавні пожежі.
— Ву-у-ха… Ой, ву-у-уха! Щоб їх тому Савці розтрипроклятому та киплячою смолою пекельною позаливало, та дратвою позашивало, та…
— Мамо! Згляньтеся над си-и-иротами, — благала мама твоїх невгамовних бабу Тетяну.
Баба переставали клясти, зате починали з горя голосити, а мама, впавши головою на припічок, беззвучно здригатися всім тілом, що було ще страшніше… І від того жаху сердечко твоє тріпалось, як пташка в кулаці, болісно потенькуючи: тень-тень, тень-тень…
А в хату, як на лихо, чортом диха, шасть — Текличка:
— А чо’ ж це ви так зажурилися? — улесливо медом мастить.
— За Сталіном плачемо, — огризалися люто мої баба Тетяна, а мама схоплювалась і тікала з хати, від гріха подалі.
Згадавши, що тебе вдома чекає, шкодуєш, що не зосталася ночувати у дядька Тьоми. Спала б на перинах… Дядько з дядиною — багачі. На ліжках — білі подушки, покривала з узорами, одіяла ватні у квітчастих простирадлах. Не те що у вас: на полу сіно, вкрите старим рядном, а на рядні баба Тетяна — під кухвайкою, співають, маму до сліз доводячи політикою:
Це баба так розважають себе, щоб не повішатись. Бо насправді нічого вже у вас нема. Усе віддали защітнікові. Зосталися голі й босі. Лишень малий Іван у колисці репетує, та на печі, у просі, дід Омелько вигріваються, бо слабі… І коло того всього — квокче мама, як із хреста знята… А защітнікові все мало. Що Божого дня — в хату суне. З шанькою. Так твої баба Тетяна називають його здоровенний, як мішок, із якого коней годують, портфель. Баба Тетяна зціплюють зуби, щоб не лаяти й не сваритися, а мама біжить до Пиндиків позичати сала і яєць для ненаситного защітніка, щоб він твого тато захистив від того, хто його так довго в командіровці тримає.
М-да, не подумала ти… А тепер уже й вертатись далеко… І споночіє скоро…
Стоїш на греблі і міряєш, куди ближче: додому чи до дядька? І чи встигнеш завидна? Наче однаково: що вперед, що назад. Але в дядька — затишно, добре, дядько жартують, дядина жаліють, хоч про тата не згадують, наче він помер. А може, й умер, бо чого б тоді мамі зітхати: сироти ви мої та сироти ви мої… А як не вмер, то чого не вертається зі своєї командірської діровки… Що то за діровка така вже татові дорога, що без нього навіть Іван народився… На Івана Хрестителя… Тут таке горе, тата чорний ворон забрав, злидні, а Йван взяв та й народився! А тепер кричить, як на пуп, спати не дає! Баба вже заморилися колисати… Кажуть, що якби Іван не вдався у якогось їхнього прадіда-гайдамаку, то вони б його у сніги викинули.
— Галю! Чого ти стоїш, тут, дитино? Твій тато з тюрми вернувся!
— З тюрми? — дивуєшся. Ой Божечку ж мій Божечку, з якої тюрми? А хіба він не в командіровці?.. Але про що ти думаєш? І чого стоїш? Біжи, бо ж тато вернувся! Де б він не був, але — повернувся! Божечку ж мій Божечку, тато живий, і він повернувся!
І, щоб скоротити шлях додому, ти кидаєшся стрімголов із греблі в долини, ще вкриті плямами снігу і потрощеними дзеркальцями криги. І… провалюєшся крізь крихке льодове скло по коліна у трясовину. А Божечку, хоч би не втопитися! Бо ж тата не побачиш… Рачки видираєшся з калабані на тверде і, вже обминаючи підступну кригу, біжиш по розмоклій стежці, ковзаєшся, падаєш, встаєш і знову біжиш. Холодна брудна вода хлюпає через халяви кирзових чобіток, заважає бігти. На бабиній Наталчиній леваді зупиняєшся, виливаєш із кирзачків намул і біжиш далі… Як у важкому сні, ніби на одному місці… Ніби сто років біжиш, нарешті, на сто першому — ваш город, і садок, і межа, і ти стежкою по ній — догори… А сердечко б’ється десь під горлом, готове вискочити, випурхнути…
Ще трохи — і ваша хата. І двері… Заходиш — а там уже повно людей. Хто плаче, хто сміється, і всі разом говорять… Тато знімає шапку, хреститься на покуть, і… тобі перехоплює з дива подих… цілує маму! В губи! При людях! Ти такого ще не бачила! Добре, що баба Наталка не бачать… Але баба Наталка бачать! Сидять коло баби Тетяни на полу (таке теж уперше бачиш) і… плачуть! Обидві. І ти собі, дивлячись на них і на тата, змарнілого, худого, налисо стриженого, але живого свого тата, заходишся щасливим ревом.
… І такий був Великдень у твоєму житті…
ВОЗНЕСІННЯ
Взагалі, у твоєму маленькому, зовсім крихітному життя вже відбулося дуже багато всього і всякого — і веселого, й доброго і страшного… Стільки всього, що воно не вміщається у твоїй голові. І ти не знаєш, де те, що було, а де те, що снилося, а де те, що й науявлялося та старшими наказкувалося…
Мені не вірили, що я пам’ятаю себе із двох років. Може й так. Може й не пам’ятаю те, що відбувалося у світі довкола мене, але я пам’ятаю те, що відбувалося в мені, і чого ніхто, крім мене не пережив, тому не може ані ствердити, ані заперечити те, що півторарічна дитина насправді пам’ятає — ПЕРШЕ ВІДЧУТТЯ СЕБЕ НА ЗЕМЛІ, і той крик тріумфу, яким дзвеніла до неба кожна клітинка мого єства: