— Я — є! Я існую! Я стою на землі!
Я СТОЮ на високій, але пологій горі, порослій ріденькими гострими списиками молоденької травички. У самім низу, в підніжжі гори — хвіртка. Хвіртка — відчинена просто на дорогу. Дороги не пам’ятаю, чи не хочу пам’ятати у цей великий для мене день — першого відчуття СЕБЕ НА ЗЕМЛІ. І це добре, що тоді спрацював інстинкт самозбереження, інакше сам вигляд розгаслої на весні сільської вулиці, розбитої возами і тракторами, відбив би у мене бажання кидатися зі своєї янгольської гори на дорогу, що вела у грішний людський світ.
— Боже! Розіб’ється! Розіллється! — чую над собою, але десь далеко позаду, мамин переляканий голос і різко пригальмовую перед самісіньким просвітом хвіртки, мов на краю безодні. Але мене щось ніби штовхає вперед, розгойдує маятником, і тільки страх з усього розгону полетіти сторч головою в болото, в калюжу, на гострі, тверді грудомахи, захлинутись багном, розбити носа і лоба, втримує на ногах! Отже, мій перший осмислений земний досвід: СТРАХ ПЕРЕД БОЛЕМ І ПОРАЗКОЮ ТЕЖ ТРИМАЄ НА НОГАХ! Трагічний досвід, бо земля вперто, невблаганно, хоч і повільно, вислизає, тікає з-під ніг, готова кожної миті розверзтися безоднею. Ще темно. Ще не видно неба, і нічого невідомо про Бога, хоча звідкись згори тихим мерехтливим світлом сіється на тебе тепло й рідні голоси. Та все одно — ще так одиноко і страшно віч-на-віч зі світом. І так високо падати! Хоча… навіщо падати? Коли, як підказує попередній неосмислений досвід, можна тихенько підігнути ніжки і м’яко гепнути на пухкеньку гепу. І земля знову стане близькою, твердою і надійною, її можна буде помацати, погладити, понюхати, лизнути і навіть з’їсти… Це заспокоює. А заспокоївшись, тихенько розвертаєшся і — бігом-бігом на чотирьох — від прірви, геть! Геть — від незнайомого, а тому чужого світу, щоб радісно вткнутися писочком у рідні ноги, вчепитись у рідну спідницю, вилізти на рідні руки… Бігом-бігом, подалі від небезпек і випробувань. СТРАХ РУХУ, СТРАХ ПАДІННЯ МИНЕ, ОДНАК… МИНЕ З НИМ І ГОСТРА ПРОНИЗЛИВА РАДІСТЬ ПЕРЕМОГИ. А так не хочеться!..Тому другий мій осмислений життєвий досвід: мусиш вчепитися щосили ногами за землю, пальчиками, п’ятами — і втриматись… Доти, доки прийде підмога.
А ось і вона, рідна!
— Який відчайдух! Справжній козак! — хвалить підмога щасливим від гордості татовим голосом, підхоплює мене з холодної землі на теплі руки і підкидає вгору. Ух! Ух! Ух! Як страшно і гарно злітати, літати, летіти! Виявляється, крім землі є ще щось неосяжне, сліпуче, радісне, у якому можна літати. Небо!
От і третій, здобутий за цей день і осмислений земний досвід: РУХ УПЕРЕД — НЕ ЗАВЖДИ ПРИКРЕ ПАДІННЯ ВНИЗ, ЦЕ ЩЕ Й РАДІСНИЙ ЗЛЕТ УГОРУ.
І четвертий: ПЕРЕМОЖЦІВ ХВАЛЯТЬ І ПІДКИДАЮТЬ У НЕБО.
— Дай-но-ся й баба тебе похвалить! От молодця! От козир-дівка! — тішаться десь за межею мого зорового поля невидимі баба Тетяна. Я їх не бачу, як і тата з мамою. Я тільки чую їхнє тепло… Хмаринка мерехтливого лагідного світла долучається до маминого й татового тепла, і я пливу у м’яких, затишних, рідних оболоках, засинаючи, втомлена відкриттями і перемогами.
МІЙ БРАТ ЯНГОЛ
Другий момент осмислення СЕБЕ НА ЗЕМЛІ: стара наша хата. Широкий піл. Над полом — колиска. У колисці — ляля. Вона зветься — мій брат Андрушка. Біля колиски я і не я, а щось таке, чим ніколи в житті більше не буду, — одна янгольська любов, якою може любити тільки янгол янгола.
Андрушка був янголом і дуже скоро покинув свою колиску над широким полом у старій нашій хаті і полетів у небо до Бозі. Хто цей БОЗЯ, ніхто не каже. Але, мабуть, хтось ще більший і сильніший за тата, і маму, і діда, і бабу. І за всіх добріший, якщо до нього полетів мій брат Андрушка. Сталося це тоді, коли захворіла мама і її відвезли в больницю в Гайсин. Покинутий мамою Андрушка засумував і теж захворів, але до Гайсина його не довезли: спурхнув із воза янголом і — полетів, осиротивши маму з татом і мене.
Більше я себе в той час не можу пригадати. Ніби я теж кудись відлетіла була. Ніби мене теж не стало. І це було справді так, бо ми ЖИВЕМО лише тоді, коли по-справжньому любимо…
Так у моє маленьке, як горошинка, життя одночасно зайшли Любов і Смерть — білим янголом. І посіяли в моїй бідній маленькій душечці таку смертну тугу, від якої міг врятувати, певно, тільки мій дитячий БОЗЯ. Але він не хотів мене забирати на небо…
…Я повернулася до себе і на землю, коли приїхала з больниці мама. Вона взяла мене на руки, притулила до теплих грудей, і ми пішли… кудись ми пішли, до якихось людей, яким мама розказувала (пам’ятаю до слова):
— Зробили мені операцію, наче все добре, мами приїжджають обидві, кажуть: усе добре… А душа — ниє, так тяженько ниє, так додому рветься… Не можу місця знайти! Лиш розрішили після операції вставати, вийшла в садочок, а там вишні порожевіли коло огорожі. Стою, скубаю ті вишні, а йде, бачу через огорожу, Савка Вальовський (це ім’я переслідуватиме мене все дитинство, як фатум, і все життя — як символ усіх людських зол і пороків), теж у больницю йде, побачив мене, став, дивиться, питає: чи це ти, Ксеню, чи не ти? Така марненька стала, наче не ти… Та що дивувати, коли таке горе спостигло: і сама слаба, ще й на таку страшну болєзнь, і дитина вмерла. Бідна, ти, душко, бідна.
Як почула я ці слова — так і сіла хрящем.
— А ти що, не знала? — дивується Савка. — Ой дурний же ж я, дурний! Ой бідна ти бідна… — та й побіг. А я сидю хрящем і знаю, що то Андрушки мого нема.
— Ба-а-чиш, душа все чує, все зн-а-а-а-є… — каже скрушно хтось, а хто — не пригадую. — Ти б поплакала, Ксенько… Горе треба виплакати…
— Не можу, — стогне мама. І той стогін віддається в мені такою страшною розпукою, що я починаю плакати, беззвучно, щоб не розсердити маму. А то вона розсердиться і піде назад у свою больницю… Плачу і гладжу пальчиком ніжно-рожеву шовкову пелюсточку-вавку на її білому лиці, білому, ще білішому, ніж у янгола. Я ніби відчуваю, що від цієї рожевої пелюсточки, яка навіщось приліпилася до маминої скроні, мама помре. Зовсім молодою, тяжко намучившись…
СТРАШНИЙ СУД
Це теж про мене. Бо втретє згадую себе, але не на землі, а НА СТРАШНОМУ СУДІ. Тому самому, яким, коли підросту, будуть лякати мене мої баба Наталка.
… І той Страшний Суд — у нас на обійсті. Горить наша хата. Горить-гоготить-потріскує веселим страшним вогнем. Високе, знизу криваве, жовтогаряче полум’я лиже темне нічне небо, а довкола видно, як удень. Бігають з відрами люди, хлюпають водою на вогонь, від чого той лише люто шипить та знущально гегоче, кидається в різні боки, погрожуючи перекинутись на хлів, на шопу і клуню.
— Ой Боже, ой Боже, спаси й помилуй! — метається по подвір’ї бліда, як смерть, моя мама. — Ой, що ми кому зробили? Ой, за що нам така кара Божа?
— Олексо, нате драбину! Лізьте на хлів! Щоб на хлів не перекинулось! — командує тато, теж білий, як смерть. — Бийте у відра! Кличте тачанку! Де вона, в біса, та клята тачанка?!
– Їде! Їде! — кричать люди. Але в ту ж саму мить, коли тачанка із сільськими вогнеборцями влітає на подвір’я, вихор зриває з даху величезний оберемок охопленої вогнем соломи і, розкидаючи навсібіч, несе просто на сусідське обійстя!
— Ой Боже, Страшний суд! — волає Марійчина мама, кричить тітка Бараниха, а за ними — всі решта сусідів. Крик! Плач! Схарапуджені коні хропуть, ламають тачанку, рвуться геть з цього пекла. Тачанка тріщить, пожежники не знають, куди воду лити, що рятувати. Тикають кишкою сюди-туди, помпують воду та поливають нею вогонь, але від цього тільки й толку, що пара стовпом…
Я не знаю — де я. Усе і всіх бачу, а саме себе не можу знайти на тому Страшному суді. Але я десь тут, зовсім близько, якщо так чітко бачу бліде, спотворене горем мамине лице…