Тож коли баба Наталка лякали мене Страшним Судом, я вже знала, ЧОГО боятися. Жах перед всепоглинаючою невблаганною вогняною стихією, гієною огненною — жив у нашій хаті постійно. Навіть тоді, коли ми, нарешті, збудували на новому обійсті (нашому ж городі через дорогу) нову хату, уже під бляхою, страх переселився туди разом з нами. Якийсь час ми спали всі одягнені, біля ліжок напоготові стояли чоботи, щоб, коли, не приведи Боже, та ще взимку… не вискакувати з вогню голому-босому. На цей же випадок на наших підвіконнях ніколи не було вазонів, вікна не заслонялися фіранками, напохваті на лаві стояло кілька відер з водою, прохід до дверей був завжди вільний, а ключ — постійно у замку.
ХАТОПАЛИ
Чорний страх перед пожежею підживлювався у моїй душі трагічними розповідями про дітей — хатопалів, якими лякали нас із малим моїм братом Іваном усі підряд, наказуючи грізно, щоб не брали до рук сірників, бо… один уже взяв…
Якби ті історії впорядкувати, класифікувати — вийшов би непоганий підручник для криміналістів, або посібник для профілактики паліївських нахилів не лиш у неповнолітніх, а й усіх, хто не сповна розуму…
Ото ж один такий, розказували, взяв сірники, поліз на горище та й підпалив клоччя, в якому його мама щороку знаходила малу дитину, бо тому бідному одному так уже обридли мамині малі діти, що він, бідний, не лише клоччя й рідну хату спалив, а й півсела заодно…
Другий один такий, коли старші були в полі, під рідною стріхою розклав багаття і пік яйця собі на полудень. Доки приїхала тачанка з бочкою, той малий палій усьому кутку яєць напік.
А ще один… Тих історій було стільки, що не розказати й не переписати, як казали мої баба Тетяна, на волячій шкурі. І кожна завершувалася трагічно фразою: “доки приїхала тачанка, лиш один попіл зостався…”
Усім, хто пам’ятає ту легендарну пожежну тачанку повоєнного села, зовсім не дивно, що весь хатопальсько-паліївський народний епос завершувався так трагічно. У мою ж пам’ять навіки вкарбувався колоритний, гідний оспівування прообраз пожежної машини — гібрид римської колісниці, присідательської брички-бідки і червоноармійської тачанки, до якої замість кулемета припасували здоровенну діжку, що тахтарахкала з тим же вбивчим ефектом. Стояла тачанка на найвищому горбі — коло дзвіниці, що залишилася після зруйнування комнезамівцями церкви. Щоправда, із дзвіниці комнезамівці зробили комору, а дзвони, як і мечі, перекували на орала, то ж тепер били на сполох у рейсу, підвішену до гіляки старого дуба, лякаючи до смерті ворон, що теж висіли гронами на дубі.
Запряжена була тачанка парою, списаних, тобто звільнених від важкою колгоспної роботи, замучених шкап, що не мали сили навіть хвостом чи вухами мух відігнати — тільки очима печально кліпали… Ніби струшували сльози за не одною сільською садибою, що дочасно пішла в небо димами.
На ті далекі п’ятдесяті роки хати в нашому селі були під соломою, стояли тісно, й найменший вітерець міг роздмухати лиху іскру… А зжерши одну, висушену на перець селянську стріху, вогонь набирався сили і в кліп ока перескакував, як здичавілий рудий кіт, на другу, а потім на третю і, заохочений гарячим степовим вітерцем, скакав доти, доки не перетворював веселу сільську вулицю на сумне попелище…
Я пам’ятаю те попелище. Ту печальну картину пожарища: чорна безверха хата, обвуглені двері й віконні рами, потріскані шиби, ядучий, блювотний запах погару й чаду. Адже три рази підряд горіла наша хата. Три роки підряд жили ми погорільцями…
Розказували пізніше мої тітка Вера, що не встигали тато з дядьками звести новий верх, вкрити околотом, як він спалахував серед ночі тріскучим полум’ям. Жах, що тоді робилося в селі: горіли скирти, ожереди…
У ту ж ніч, коли вперше згоріла наша хата, обікрали колгоспну комору, в якій мій тато був комірником…
ВАРФОЛОМІЇВСЬКА НІЧ
Із тієї пожежі, схожої на Страшний Суд, і обкраденої колгоспної комори почалися всі наші біди, або, як казав тато, суцільна Варфоломіївська ніч… Здавалося, кривава війна не здохла під фашистським рейхстагом, не сконала на берегах Ельби, а приповзла зміюкою підколодною слідом за радянськими солдатами — переможцями і тепер звивалася-шурхотіла по зруйнованих містах і селах, поміж втомленим, понищеним людом… Гримуча змія сталінізму…
— Це ж би тішитися, що живі, та радіти одне одному, а воно… ґудза шукає, а воно навісніє… а воно вбити готове… — журилася моя мама, переживаючи за тата.
На цю тему в родині не любили говорити. Не тому, що боялися… Радше — щоб душу не ятрити. А коли й згадували, то по-різному.
Дядько Тьома Старший билися об заклад, що те міг зробити тільки Савка Вальовський з наказу Сивухи… Тітка ж Ганя, що були тихі, як дід Омелько, але вміли клясти краще за бабу Тетяну, проклинали якусь Текличку, що нібито нам хату палила і на тата мого присідательові Сивусі доносила.
На жаль, у ті часи я була ще зовсім лопушком, якого в цій історії найбільше цікавило, де й чого голова нашого колгоспу присідає, якщо тітка Ганя чогось так настирливо називають його тільки присідательом. А вже потім, що вона, та Текличка, могла тому Сивусі доносити на мого тата? При тих роздумах мені завжди уявлялося, як те бабисько Текличка щось несе у мішку за плечима Сивусі, що присів у кущах під нашою хатою. Але смішно не було. Було страшно і тривожно…
І, як згодом вияснилося, набагато складніше… І тато це знав. Після війни у зруйнованій, знищеній державі, що врятувала світ від фашизму, серед народу-визволителя тихо зріло невдоволення. Особливо серед молодих рядових фронтовиків, які, визволивши Європу і визволившись від багатьох ідеологічних шор, повернулися з фронту із твердим наміром почати нове життя у новій, облагородженій визвольною місією країні. Натомість застали ту ж саму репресивну сталінську систему, розбухлого від крові, заіржавілого від сліз велетенського молоха, керованого дрібненькими людцями, а на місцях, по віддалених від Москви райцентрах і селах, ще й спротив тиловиків, тих комуністів старої гвардії, які пересиділи війну в евакуації і трималися старих сталінських порядків, як воша кожуха.
Підсилювалося невдоволення ще й тим, що рядовий визволитель повертався на рідні руїни в одній шинелі, просякнутій потом і кров’ю ще не загоєних ран, тоді як привілейовані офіцери з генералами везли за собою із визволеної Європи вагони контрибуції…
Сталін, певно, теж остерігався прозріння своїх рядових героїв, але загнати в Сибір цілу армію-визволительку було навіть йому незручно, тим паче, що ярмо безпаспортного колгоспного рабства і фабрично-заводська повинність були не гіршим варіантом ніж колимсько-магаданський. Та й було кого депортувати із приєднаних областей, про що тато здогадувався безперечно: із газет і радіо, які всіляко ганьбили українських буржуазних націоналістів, і з розповідей тих, хто їздив після війни у Західну Україну по хліб. Тож вождь і “батько” народу-визволителя вичікував підходящу годину, щоби пустити під серп і молот, тих, хто побував мимоволі “за залізною завісою”. У перший покіс на початку 50-х поклав таких, як мій тато. Устиг… Перед смертю.
Татова ж війна із Сивухою розпочалася одразу, тільки-но він з фронту вернувся. І дуже здивувався, що головою колгоспу в нашому селі райком знову призначив Сивуху, тилову крису, і ще більше обурювався, дізнавшись, що всю війну Сивуха просидів у евакуації. Нібито десь аж за Уралом лісопилкою керував.
— Що то за лісопилка, я знаю, — здогадувався мій політично грамотний тато. — На тому лісоповалі сибірському півсела нашого вимерло…
Тато був із тих фронтовиків, кому війна, хоч і не мати рідна, але світ відкрила. Себто відкрила зовсім інший світ. Європу! Найбільше в Європі його вразили багаті, доглянуті, схожі на містечка, села. Особливо в Чехії, де він закінчив війну у званні сержанта з двома пораненнями і п’ятьма медалями.