І навіть до Амади зверталася тепер лагідно, ніби примирилася з нею.
Якось пізно ввечері, коли всі розійшлись, а стара задрімала в своєму кріслі, Амада в раптовому пориві розпачу вклякла перед батьковим портретом.
— Батьку мій! — простогнала вона. — Ти бачиш, як я страждаю! Скажи мені, чи така вже я погана, що навіть не гідна твого прощення? Якщо це не так, підтримай мене й допоможи, бо мені вже несила жити далі… Я всім пожертвувала задля тебе, задля імені, яке ти мені дав, я не зганьбила його!..
Вона стояла на колінах і дивилася на німе полотно, сподіваючись чуда, але обличчя сеньйора Вільялоси залишалося гордим і незворушним. І серце їй пройняв холод. Вона повільно підвелась і вийшла з вітальні…
Наступного дня вона довідалася з газет про неждану новину: Ермінія і Марсіаль заручилися. Газети повідомляли, що незабаром і весілля, вихваляли вроду дівчини і Марсіалеві заслуги.
Як це могло статися?.. Амада день і ніч думала про це. Колись же сама цього хотіла, але тепер їхній шлюб здавався їй неможливим, химерним, безглуздим…
XII
Одного понеділка Амада, як звичайно, побачила серед кореспонденції листа від судді Вільялоси і з хвилюванням розірвала конверт. Знаючи тверду братову вдачу, вона все-таки сподівалася, що він допоможе покласти край пануванню Хоакіни і навести лад у домі. Протягом довгого часу суддя вельми ухильно відповідав на її численні, сповнені благань листи, вважаючи Хоакіну просто нудною святенницею, нехай навіть і фанатичною. Та, зрештою, його таки занепокоїли настирливі сестрині прохання, і він пообіцяв, що подумає над цією справою і напише матері, порадить звільнити служницю. Ось чому Амада так зраділа, впізнавши на конверті його почерк. Усі листи, що приходили на материне ім'я, вона завжди спочатку читала сама, а тоді переказувала їх матері.
Суддя списав чотири сторінки, і все таким самим нудним стилем, яким, певно, писав свої вироки. Докладно розповідав про своє життя і службу, про вагітність дружини. Йому доводиться багато працювати вдома, навіть ночами, щоб бути разом з Аделайдою, яка погано себе почуває: її часто нудить, паморочиться в голові… Цьому був присвячений майже весь лист. І тільки один абзац стосувався справи.
«Тепер, моя люба мамо, — писав суддя, — я хочу перейти до одного серйозного питання. До мене дійшли чутки, ніби служниця Хоакіна — погана жінка. Очевидно, її не можна притягти до судової відповідальності, але я радив би вам розлучитися з нею, давши їй достатню винагороду. Цим ви повернете спокій мені і особливо сестрі. Не вірю, моя добра мамо, щоб якась вередлива служниця могла важити для вас більше, аніж спокій ваших дітей».
Амада сховала конверт за корсаж і пішла до материної кімнати. Але ще треба було дочекатися нагоди, щоб прочитати листа сліпій: біля неї, як завжди, була Хоакіна. Спершу служниця не звернула уваги на Амаду, але потім, як видно, зметикувавши, що та хоче щось сказати матері наодинці, наче прикипіла до місця і з непроникним виразом обличчя мовчки сиділа біля старої господині. Але Амаді таки вистачило терпіння пересидіти її. Тільки-но Хоакіна за чимось вийшла, вона поквапно, одним духом, прочитала матері листа.
Поки йшлося про синові службові справи та про майбутнє материнство невістки, лице старої було ясне й радісне, але, почувши про Хоакіну, вона враз насупилась, не приховуючи свого невдоволення. Амада пильно стежила за виразом її обличчя.
Помовчали хвилину. Потім мати, стримуючи себе, спитала:
— Хто йому написав? Це, безперечно, ти.
Амада мовчала.
— Гаразд, — сухо вела далі стара, — одпиши йому від мого імені, що я багато чим завдячую цій жінці, що вона мені така дорога, як і мої рідні діти, і що я захищаю її тому, що всі на неї нападають.
— Але, мамо, він пише, що це треба зробити заради спокою в нашому домі.
— Напиши йому так, як я сказала, дочко. Стара похилила голову і знову поринула в свої болісні роздуми. Потім зітхнула, з очей покотилися сльози…
— Тільки в біді можна зрозуміти, чого варти людина, яка тобі служить вірно, як пес.
Амада безнадійно махнула рукою і мовчки сховала лист. Вона розуміла, що вже пізно, що змарнувала дорогий час, який дав змогу служниці обплутати матір, і що тепер гору взяла Хоакіна. Сеньйору Вільялосу наче підмінили за той час, поки вона, Амада, боролася із своїм коханням, не помічаючи нічого навколо. Забобони і страх перед пеклом, що ними отруювала стару Хоакіна, зробили з лагідної і довірливої бабусі затуркану, нещасну істоту, яка виконувала всі примхи підлої пролази й дедалі більше відверталась од власних дітей. Служниці не так уже й важко було цього досягти: сеньйора Вільялоса, яка звикла в усьому коритися своєму чоловікові, після його смерті відчула себе зовсім безпорадною. Тягар був надміру важкий для її слабких плечей. Зятеві вона не довіряла, вважала його навіть гіршим, ніж він був насправді. Син жив далеко. І вона, сліпа, залишившись у самотині, вхопилася за простягнуту їй підступну руку. Правда, при ній жила ще дочка. Але Амада була поглинута власною бідою — чоловіком, який по кілька днів і навіть тижнів не з'являвся додому… Тепер Амада все зрозуміла. То була її помилка. Вона сама допустила, щоб таке сталося, віддавши іншій право, яке повинна була міцно тримати в своїх руках для блага сім'ї. А вона, навпаки, ні в що не втручалась: надіялася так спокутувати перед рідними свою провину — шлюб з Хакобом. Поклала собі ніколи не цікавитися грошовими справами сім'ї. А це, як виявилось, тільки допомогло Хоакіні в здійсненні її планів. І тепер Амада не могла вже нічого вдіяти…