Натяк був такий прозорий, що Амада почервоніла від сорому. Але свідомість того, що її провина не така страшна, як гадає служниця, надала їй сили. Вона гордо випросталась, навіть рада з того, що розмова перейшла на ці речі.
— Он як! Мій злочин! Мій жахливий злочин! Дай боже, щоб чутки про нього дійшли до моєї бідолашної матері, бо тоді б вона запитала мене, і я сказала б їй усю правду і віднайшла б нарешті спокій. Я кохала і кохаю всім серцем одну людину, і ця людина — не мій чоловік. Я приводила коханого в свій дім, приймала його на самоті, відчувала, що божеволію в його обіймах. Чому ви не розказали про це моїй бідолашній матері, якщо знали? Ви могли б зробити це з повним правом, бо ж ви не відали того, що, незважаючи на всю свою любов, я відмовилась від щастя, яке могла мені дати тільки ця людина.
— Я це знаю, сеньйоро, — поважно сказала служниця.
Амада здригнулася.
— Ви знаєте?! Як же ви можете знати? Щоправда, ви могли про це довідатись, читаючи мої листи або листи… мого коханого. Чому ж тоді ви, вірячи в бога, котрий, як відомо, не карає безгрішних, хотіли для мене покари, замість того, щоб допомогти врятувати душу? При всій вашій удаваній порядності й побожності ви не можете сказати мені того самого, що я. Хто той священик, який щоночі чекає вас у бічній вуличці, і чого він приходить до вас?
— Той священик — мій брат, сеньйоро.
Амада з подиву аж відсахнулась.
— Ваш брат?!
— Рідний брат, сеньйоро… Херонімо Ітуррігойєн Іречета… Нещасливець, який не зміг дістати парафії.
Амада збентежилась: хотіла викрити цю святенницю, а натомість опинилася в прикрому становищі. Ця жінка справді доброчесна і, безперечно, сильніша за неї. Амада втупилася в лице Хоакіни, тверде, наче закам'яніле, мов у святих, що їх зображують душевно чистими незворушними істотами, які не знають сердечного неспокою. Мабуть, ця дивна жінка просто ніколи не знала кохання і тому ненавиділа всіх закоханих. Амада вже ладна була все їй пробачити. Вона розуміла, що програла двобій з першої ж сутички, і не намагалася приховувати своєї поразки. Так, на її душі був гріх, хоч вона й не віддалася тоді коханому. Це позбавляло її морального права вимагати від інших пошани до себе. Але невже ж цьому присвяченому богові серцю чужі навіть такі почуття, як милосердя й любов до ближнього? Невже не зворушить, не обеззброїть цієї черниці безмежне Амадине горе, хоч вона і вважає Амаду гіршою, ніж та є насправді?.. Амада ще надіялась. Стояла, опустивши очі, перед цією жінкою, що ніколи не втрачала самовладання, спокійною, шанобливо холодною…
— Я вірю, Хоакіно, — тихо й щиро сказала вона по хвилі,— що своїми словами завдала вам болю. Я це відчуваю. Звичайно, ви, не зазнавши кохання, не можете збагнути, як я страждаю, і змінити своє ставлення до мене, Але якщо ви любите свого брата, то можете зрозуміти, що таке для мене мати. Скажіть — ви дуже його любите?
Вперше голос Хоакіни затремтів.
— Як бога! — сердечно сказала вона. — Він у мене єдиний на світі.
Амада зрозуміла, що нарешті торкнулася її серця, і сказала схвильовано:
— А для мене єдина на світі — ваша бідолашна сліпа господиня. Чому ж ви стаєте між нею і мною? Ви кажете, що вашому братові не щастить у житті, і, певне, хотіли б, щоб він забагатів. Гаразд, я вам допоможу, віддам свою частку спадщини і буду вам вдячна, якщо ви допоможете мені. Адже вам так легко це зробити!
Хоакіна замислилась. Але коли заговорила знов, її голос був холодний, як і перше.
— Я тільки чесно служу старій сеньйорі, вашій матері, і не знаю, чого ви од мене хочете.
Та Амада не здавалась.
— Я не сумніваюсь у вашій відданості. Але чому, наприклад, моя мати вже не хоче, щоб я переодягала її до сну?
— Тому що ви, сеньйоро Амадо, майже забули про неї тоді, коли… Пробачте, сеньйоро, я не хотіла б цього казати.
— Чого там, — з гіркотою в голосі обізвалася молода жінка. — Тоді, коли я аж помирала за Марсіалем? Правда?
Хоакіна кивнула головою. Амада вела далі:
— А чому мати болісно кривиться, коли я подаю їй склянку води? Чому вже не розмовляє зі мною, як раніше? Чому не довіряє мені? Чи моя мати боїться мене?
— А ви не боїтеся за неї, сеньйоро?
— Кого ж мені боятися?
— Цього я не знаю. Може, вашого чоловіка, а може, сеньйорито Марсіаля…
— Мого чоловіка?!
— Я кажу «може». Сеньйора не розповідає мені про свої справи… Але ті, кого господь позбавив зору, завжди недовірливі і всього бояться.
— І це все, Хоакіно?
— Все, сеньйоро!
Служниця дивилась на неї прямо, спокійно. Амада знов почала нервувати.