— Це все марно і жорстоко, Амадо. Навіщо ти мучиш себе й мене?
Вона глянула йому в очі:
— Отже, правда, що ти одружуєшся?
Марсіаль кивнув головою.
— Ти ж сама так захотіла!
— А якби я захотіла, щоб ти не одружився?
Він вражено глянув на неї. Ніколи, навіть у хвилини забуття, Амада не зверталась до нього отак, тоном коханки, яка просить і вимагає. Її любов завжди була недовірлива, стримана і потайна. Марсіаль мовчав…
— Відповідай! А якби я захотіла, щоб ти не одружився? — не зводячи з нього погляду, повторила вона.
І всупереч його волі в груди йому наче вдарила тепла хвиля. Його хвилювала ця інтимність і ця знайома кімната, де колись, у ті незабутні дні, він мріяв, тішився і страждав. Але він не міг забути й про свою поразку, про те, що ця жінка не віддалась йому і хотіла, щоб він її залишив. Тим-то похмуро відповів:
— А хто винен? Я кохав тебе душею і тілом, а ти, холодна, тікала від мене, усе дбала про свою доброчесність, намагалася бути для мене лише абстракцією, привидом, міражем. А тепер дивуєшся, що я зневірився в тобі? Те, що я просив у тебе, цілком відповідає людській природі, а ти відштовхнула мене і воліла бути доброчесною, а не моєю. Що, хіба я неправду кажу?
Амада сумно кивнула головою.
— Ти мене кохав… Я була для тебе єдиною жінкою… Все це було… Ну, а тепер? — благально простягла вона руки. — Тепер мені вже нема місця в твоєму серці?
Марсіаль завагався, проте витримав її погляд.
— Я завжди любив тебе!
Його голос звучав нерішуче, вимушено. Амада здригнулась, з недовірою глянула на нього.
— Ти — щирий?
— Так!
Це він сказав уже твердо. Амада знову була поряд, і він п'янів біля неї. Спогад про наречену відійшов кудись далеко-далеко…
Амада повільно й серйозно мовила:
— Слухай мене, Марсіалю. Я покликала тебе, бо не можу без тебе жити. Це не красива фраза і не романтична кучерявість, як ти, глузуючи з моїх дивацтв, казав колись. Я не можу без тебе. Моя мати, моє добре ім'я, моя родина, моє сумління — все це тепер для мене мало важить. Ти для мене — все! Я тебе кохаю і тому щаслива. Те, що інша жінка здобула право називати тебе своїм, відкрило мені очі. Ти ж бачиш, що я сама освідчуюся в коханні, що я вже не Сфінкс… Я не житиму без тебе!.. Я відкинула всі свої сумніви. Я, безумна, хотіла бути хорошою, хоч народилась поганою. Я кохала тебе. І кохаю… — Вона, червоніючи, опустила очі.— Це все, що я хотіла тобі сказати. Якщо не одружишся з іншою, я буду така, як ти схочеш.
Запала тиша. Марсіаль дивився на неї, покірливу й ніжну, — такою він бачив її колись, — і ладен був знову повірити їй. Задихався від хвилювання… Але що ж буде, як розладнається весілля?.. Скандал, та ще й який!.. І мати зі світу зведе своїми докорами. Амада, звичайно, вродлива, але жертвувати своїм майбутнім… До того ж вони з нею такі різні… І він гірко сказав:
— Ах! Що б я віддав, аби почути ці слова раніше!
То була відмова. Але в очах Амади загорілася впертість.
— Отже, ти береш мене?
Гарна, як ніколи, вона стояла з високо піднесеною головою, звівши брови й тяжко дихаючи. І Марсіаль збентежився.
— А ти все зважила? І потім… Таке не робиться швидко. Потрібен час, щоб підготувати розрив. Та ще моя мати…
— А я ладна покинути свою матір! — рішуче вигукнула Амада.
Марсіаль тремтів, передчуваючи, що не встоїть.
— О, я не кажу, що мати може втрутитись. Я хочу сказати, що не сподівався такого од тебе… І от, на превеликий жаль, заручився… Ти мучила мене, мої нерви не витримали… Ти доводила мене до божевілля — то заохочувала, то відганяла… Щоб забути тебе, я покохав іншу. Адже ти сама навіяла мені це кохання, сама віддала мене іншій. Тепер мені потрібен час, щоб знову все змінити…
Амада махнула рукою — мовляв, не варт говорити про минуле, — і спитала:
— Скільки тобі потрібно часу?
— Місяць, — невпевнено сказав Марсіаль.
— Гаразд. Через місяць я буду твоя. Мені також потрібен час, щоб усе залагодити.
Він здивовано глянув на неї. Амада розповіла про свої плани. Вона не стане просто його коханкою і не дуритиме людей, а зробить так, щоб ніхто не посмів кинути в неї камінь. Її мати, брат і чоловік не зможуть сказати, що вона нечесна…
Марсіаль намагався щось докинути, але вона лагідно затулила йому рота рукою.
— О, дай мені помріяти! Я все влаштую якнайкраще. Хіба тобі не радісно, що я тішуся своїм щастям? Адже воно таке коротке!.. А потім, рано чи пізно, ми одружимося. Ти ж захочеш мати своє домашнє вогнище? Я уже мрію про це не рік і не два. Невже ти проти того, щоб моя мрія здійснилася?