Живучи далеко від коханого, молода жінка не мала спокою. Пославшись на епідемію, яка буцімто спалахнула в їхньому районі, вона вирядила до Гавани Домінгу з дітьми, а сама покинула будинок, в якому мешкала, й переселилася в готель. Рохеліо надіслав їй листа, в якому докоряв за цей вчинок, хоч дітей прийняв і влаштував до школи-пансіонату. Однак він і словом не обмовився, що забере до себе і її. Минали місяці, а вона все жила в Сантьяго, самотня й безпорадна. Не винуватила коханого, бо вірила в ті труднощі, про які він писав, і не сумнівалась у його щирості.
Нарешті Рохеліо вирішив забрати її,— однаково ж мусив колись це зробити, — і, доручивши Ріголетто знайти дві недорогі кімнати, з смутком чекав приїзду коханки, а сам думав, що скоро в нього не залишиться ні грошей, ані надії.
Він постарів серцем.
III. ВЕЛЬМИ ВТІШНИЙ ДЕНЬ
Вийшовши з квартири коханки, заспаний Рохеліо машинально повернув праворуч і, крокуючи попід будинками, немов автомат, за хвилину опинився на проспекті дель Прадо. На цій велелюдній увечері вулиці зараз не було ні душі. Чистий, вимитий дощем тротуар видавався дуже широким під яскравим світлом, що горіло під кафе, двері якого були тепер надовго зачинені. Трохи далі під деревами, поміж рядів монументальних колон навколишніх будинків, мов еспланада старого колізею, оточеного гігантськими руїнами, розкинувся парк Сентраль.
Рохеліо обвів понурим поглядом сонне місто. Він жив на околиці, на вулиці Окендо[1], сама назва якої завдавала йому, болю, немов шпичка, встромлена в його горде серце. З гнівом і острахом думав він про невеселе життя двоєженця, яке знов починалося для нього, несучи з собою всілякі клопоти. Проклинаючи сам себе, він зупинився на розі Нептуно і, прихилившись до колони, став чекати трамвая. Тричі позіхнув і відумці лайнув ділків, з ласки яких після другої години ночі трамваї ходили через півгодини. Йому бракувало сміливості перейти вулицю й розбудити одного з візників, що куняли на козлах біля парку. Крім того, він поклав собі заощаджувати гроші: проїзд на трамваї коштує дві песети, екіпажем — аж десять сентаво.
Йому здалося, що він засинає, обіпершись об вологу від дощу колону. Спина швидко змокріла. Він зіщулився від холоду. Кляте життя!.. Ще раз позіхнув і здригнувся — повіяв свіжий вітерець. Рохеліо відкинув усякі вагання, притьмом перебіг вулицю і вскочив в екіпаж, що стояв найближче. Розбудивши візника, сказав, куди та як їхати. А сам умостився в кутку, щоб хоч трохи подрімати.
Екіпаж зупинився навпроти облупленого будиночка, вкритого черепицею. Рохеліо розплющив очі і впізнав свій дім по старих, пофарбованих у червоне дверях та вузькому заґратованому віконцю з вицвілою фіранкою. Тримаючи в руках ключа, зіскочив на тротуар і розплатився з візником. Зітхнувши, одімкнув двері. Меблі в передпокої, як і в усьому домі, були жалюгідні: кілька стільців, стара мармурова консоль і маленьке дзеркальце — оце, власне, й усе. Рохеліо навшпиньках пішов до кімнати. Двері штовхнув легенько, щоб не зарипіли. У кімнаті стояли два ліжка із сітками від москітів, посередині на консолі перед образом святого Роке горіла лампадка. Тут спали. У тиші виразно чулося розмірене дихання на великому ліжку і стомлене, уривчасте — на малому.
Рохеліо, боячись розбудити дочку і дружину, хутко перейшов до своєї кімнати, роздягнувся і впав на ліжко.
Близько одинадцятої години його розбудив голос дружини, яка балакала в їдальні з сусідкою. Вони так швидко торохтіли, що Рохеліо не міг добрати, про що йде мова. Вловив тільки окремі слова — «страх», «лікар», «кров» — і подумав, що говорять про якийсь злочин, описаний у газетах. Узяв сигарету й закурив. Лежав горілиць у ліжку, спостерігаючи, як кілечка диму, звиваючись, піднімаються вгору і розбиваються об стелю.
Нараз двері відчинились, і на порозі з'явилася висока, суха постать дружини. Одежа на ній була бідна, мов на служниці. Волосся від поту прилипло до лоба. Зайшовши до кімнати, вона з несміливим докором глянула на чоловіка.
— Вночі Ліліна мало не померла, — мовила так, ніби звинувачувала Рохеліо. — Я пішла до лікаря, і він сказав, що їй погано. — І покірно опустила очі, даючи тим зрозуміти, що говорить від імені дочки.
Рохеліо зустрів її владно й грубо. Так він робив завжди, коли не хотів вислухувати її скарги та нарікання.