А в домі Вільялосів Хоакіна відділила Амаду від усіх суворим санітарним кордоном. Ця святенниця, накази якої в домі стали законом, звеліла все, чого торкалася сеньйора де Хакоб, випрати і дезинфікувати, а самій Амаді було заборонено наближатись до матері — мовляв, старенька може заразитися. Сліпа погоджувалась з усіма розпорядженнями ключниці. Отже, Амада весь свій час віддавала хворим.
Ніякі турботи не могли вже врятувати старшого синка пралі. Хвороба душила його. Якось увечері, коли Амада стояла біля нього, він раптом розплющив оченята, сповнені недитячої печалі. Амада припала устами до його тремтячого ротика, але хлопчик перестав дихати.
— Це божевілля, сеньйоро! Потім не вилікуєтесь! — крикнула Томаса, насилу відтягуючи Амаду од ліжка.
— О! — криво посміхнулась Амада. — У мене міцне здоров'я. Не заражуся. — І опустила очі.
Томаса зрозуміла її без слів і сумно похитала головою:
— Доля несправедлива — карає тих, хто на це не заслуговує…
Часом Амада дивувалася, що й досі не захворіла. Вона мстиво боролася з горем, що роздирало їй серце. Якось увечері, лягаючи спати, відчула, що нездужає, але до ранку все минулося. Вона й сама не знала, чи радіти з цього…
Менша дитина Томаси одужувала, а смерть старшої праля сприйняла з покірністю, властивою простим людям, що надто багато страждають. Ця жінка знаходила в собі душевні сили і з материнською сердечністю намагалася розрадити молоду сеньйору, що не крилася із своїм горем, але й ніколи про себе не говорила.
— Хіба ж можна так зневірюватись? — казала вона. — Сеньйора ще знайде своє щастя.
На світанку сімнадцятого січня Амаду почала тіпати лихоманка, потім страшенно заболіли голова і ноги, до горла підступила нудота. Та вона все-таки встала. Серце лунко калатало в грудях. Паморочилось у голові. Та, певне, цього було ще замало, щоб померти. Найдужче боялася, що з її вини захворіє мати.
Насилу одягнувшись, Амада, як завжди подалася до Томасиної халупи. Сіла в кутку, похилила голову й заплющила очі. Томаса занепокоїлась, проте виду не показала.
— Тільки не бійтеся, — втішала вона Амаду, — більшість людей усе-таки одужує.— Тоді, співчутливо подивившись на неї, додала: — Я на вашому місці, сеньйоро Амадо, замість конати з горя, вдарила б лихом об землю і жила б щасливо. Ніхто не подякує вам за те, що ви жертвуєте собою заради інших.
Амада підвела голову і сумно всміхнулась.
— Може, ви маєте рацію, — довірливо заговорила вона. — Мабуть, і я на вашому місці думала б так само. Але я не можу бути щаслива — тепер я вже в цьому не сумніваюсь. І віра не може мене підтримати так, як вас. Релігія, сім'я, суспільство — що мені до всього того? Я намагалася бути себелюбною, хотіла відкинути з свого шляху все, що заважало моєму щастю. Намагалась — і не змогла. І ті, що мене любили, ніколи не розуміли мене. Я не вірю більше в свої ідеали, але вони, як пута на ногах, заважають мені йти…
Томаса нічого не розуміла, але дивилася на молоду сеньйору із співчуттям і захопленням. Амада знову замовкла, думаючи про свою хворобу. Хоч би не ослабнути, не злякатися. Ранок видався холодний. Амада тремтіла, кутаючись у тонку шаль, шкодувала, що, виходячи з дому, не надягнула плащ. Її мучила лихоманка, руки й ноги заніміли, голова стала важка. Подумала, що дійти додому сили вже, певно, не стане. Томаса помітила, що вона зблідла й от-от знепритомніє, і тихо сказала:
— Ідіть додому і спочиньте, сеньйоро. Не гнівіть бога.
Амада здригнулась.
— Додому? Ні! Ні! — злякано вигукнула вона. Намагалася триматись, але десь через дві години вже ледве стояла на ногах. Довелося вести її під руку. Томаса відімкнула ключем садову хвіртку і стежила за сеньйорою, поки не побачила, що та ступила на сходи, які вели до галереї. Насилу діставшись до своєї кімнати, Амада роздяглась і, полегшено зітхнувши, впала на ліжко.