Хвилин через десять з'явилася мати. Прийшла не з Хоакіною, а з служницею, з якою Амада ходила до хворих.
— Що це таке, доню? Чому ти лягла? Може, в тебе лихоманка?
Наблизилась навпомацки і хотіла покласти руку дочці на чоло, як у ті милі дитячі роки, але Амада злякано відсунулась на край ліжка.
— Мамо, бога ради, йдіть від мене! Це страшна зараза!
— Не кажи дурниць, доню! — суворо мовила сліпа. — Я пошлю по лікаря, а ти не вставай, поки я не повернусь.
Вона поклала руку на гарячу доччину щоку. Амада заплющила очі.
Лікар сказав, що нічого небезпечного нема, прописав потогінне і пообіцяв прийти увечері. Мати звеліла перенести до Амадиного ліжка своє крісло і сіла в головах хворої. Потяглися довгі сумні години. Одна жінка лежала приспана хворобою, а друга сиділа, терпелива й мовчазна, з виразом тихої покори. Ввечері температура у хворої підвищилась, вона заметалась у гарячці. Їй ввижалися труни, й великі воскові свічки, і Марсіаль, який ішов під руку з незнайомою жінкою, сміючись і шепочучи їй ніжні слова. Потім усе довкола огорнув густий морок, і налетіли великі кажани, від яких вона відбивалась руками і ногами. В одного кажана було обличчя Хоакіни…
Прийшов лікар, прописав заспокійливі краплі і знову сказав, що нічого небезпечного нема. Стара збиралася сидіти цілу ніч біля доччиного ліжка. Надворі було холодно; сеньйора Вільялоса звеліла зачинити всі вікна і покликала служницю, яка мала сидіти з нею біля хворої. Амада борсалась у тривожнім сні. Часом вона кликала чоловіка, потім брата, але ні разу не злетіло у неї з уст ім'я Марсіаля. Тільки згодом, трохи заспокоївшись, вона дивно засміялась і чітко вимовила:
— Так, так! Сфінкс!
Удосвіта, коли хвора зовсім заспокоїлася, сліпа з служницею теж задрімали. Здавалось, і сама кімната дрімала у важкій тиші, яку порушувало тільки цокання годинника над ліжком. Сеньйора Вільялоса і служниця прокинулись, коли вже було видно, і почули тихе й рівне дихання хворої. Амада спокійно спала — їй видимо полегшало.
А вранці почався кашель. Амада скаржилася на біль у горлі, проте лікар сказав, що хвороба минає без ускладнень і триватиме ще днів зо два. Опівдні Амаду залишили в кімнаті саму, щоб вона трохи поспала. Була немічна, квола, але спокійна. Увечері її, як і напередодні, тіпала лихоманка і мучив кашель. Мати з служницею знову лишилася на ніч біля неї. Хоакіна за весь день ні разу не заглянула до кімнати. Хвора марила. Їй здавалося, що вона лине у вічність. Навколо — прозорі білі хмарки, вони заколисують її, наче хвилі лагідного моря. А там, угорі, ніякого життя — тільки пустка, тихий спочинок, безмежний спокій, якого ніколи не відчувають і не можуть відчути люди на землі. Амада усміхнулась, і ця лагідна усмішка наче осявала її виснажене хворобою обличчя.
Коли Амада прокинулась, її більше не трусило. Отже, доля ще раз жорстоко насміялася з неї. Тепер, коли вона була певна, що вже не помре, її знову пойняли душевні муки. Життя здавалося ще нестерпнішим. Скільки людей вмирало од тої хвороби! А вона, яка так прагнула смерті, так чекала цього звільнення від туги, — одужує! Одужує, щоб знову мучитися й страждати…
Коли небезпека минула, сеньйора Вільялоса повернулася до своєї кімнати й тепер заходила до Амади лише на кілька хвилин, щоб спитати, як вона себе почуває, і висохлою рукою погладити її по голові. Тепер ця турбота і ласка тільки дратували хвору. Почувала себе краще на самоті. Стомилася, линучи душею до тих, кого любила, і скрізь наражаючись на байдужість. Не було вже для неї місця ні в цьому домі, ані в цілому світі. Навіть про Марсіаля не хотіла згадувати, щоб не ятрити болючої рани в душі. Заплющувала очі, вдаючи, ніби спить, а тим часом сторожко дослухалася до всіх звуків, намагаючись відгадати, що відбувається в домі. Десь після сніданку до неї долинули незнайомі голоси — якісь чужі люди ходили, пересували меблі, щось переносили. Часом Амада чула владний голос Хоакіни, а одного разу навіть розрізнила слова:
— Ні, ні! Так не кожна! Це валіза сеньйора судді, а оту віднесіть у кімнату сеньйори. Глядіть, не переплутайте.
Серце Амади шалено забилося. Отже, брат таки приїхав! Повернувся в старий дім, щоб принести сюди радість, як казала мати. І не знати чому, Амада гірко заридала. Вона давно вже не плакала, навіть у найтяжчі дні. А тепер душила в подушці гіркі ридання, корчилась у страшенних муках. Потім відкинулась на спину і застигла, втупивши погляд у стелю…
Коли ввечері сліпа зайшла спитати, як вона себе почуває, і приклала руку їй до чола, то помітила, що в неї знову жар. Амада, як могла спокійно, спитала: