— Це правда, мамо, що приїхав брат?
— Правда, але не сюди, — лагідно відповіла стара. — Ми вирішили, хай він деякий час поживе у готелі, поки ми тут зробимо дезинфекцію.
— І всі вже знають, що він приїхав?
— Ні, тільки Хоакіна та я. І тобі ми не хотіли казати, щоб не хвилювати тебе. Того самого дня, коли ти захворіла, од нього надійшла телеграма. Він квапився, бо Ермінія надіслала йому запрошення на весілля.
Амада зненацька сіла в ліжку, безтямно дивлячись на матір.
— А-а! То коли ж виходить заміж Ермінія? — спитала тихо, сама дивуючись, що слова не застрягли в пересохлому горлі.
— Двадцять третього о дев'ятій годині вінчання, — сказала стара, не відаючи, що в цю мить вона вбиває свою дочку.
Амада ледь чутно зітхнула і впала на подушку. Отже, Марсіаль призначив саме цей день, щоб поглумитися з неї. Виходить, він нічого не зрозумів. Жалюгідний неборак, що колись був для неї всім!.. Сліпа вийшла, тримаючись за руку служниці. Амада знов лишилася сама. Лежала без думок, без надій..
— Тепер мені таки треба вмерти! — раптом сказала вголос.
XV
Незабаром усе в домі знов заспокоїлось. Амаду гнітила самотність. І відчай, сильніший за її волю, підказував неминуче рішення.
По обіді сеньйора Вільялоса зайшла до неї з лікарем. Лікар, вислухавши легені, задоволено усміхнувся. Хвора одужувала, невеличкий бронхіт також був не страшний. Ще два дні полежати в ліжку — і все мине. Сліпа заспокоїлась, погладила дочку по голові й хотіла поцілувати. Амада відсахнулася.
— Гаразд, доню, — сказала стара. — Не хочеш, то я тебе й не чіпатиму. Але служницю на ніч усе-таки біля тебе залишу.
— Не треба, мамо, — заперечила Амада. — Я ж почуваю себе зовсім добре, і вона мені не потрібна. Коли щось знадобиться, подзвоню. Я погано сплю, коли хтось є в кімнаті.
— Ну нехай так, — погодилася мати, — тільки ж укривайся добре. Хоакіна сказала, що сьогодні всього одинадцять градусів тепла.
Амада трохи заспокоїлась і, коли мати вийшла, знову почала дослухатися до того, що діється в домі. Чула, як слуги замикають двері, збирають у їдальні посуд і гасять в кімнатах світло. Було таки холодно. Амада відчувала, як клякнуть ноги під легкою ковдрою, часто кашляла. Підвелась на ліжку і погасила лампочку над нічним столиком. Місячне сяйво м'яко розлилося по кімнаті, зробивши все якимсь примарним. У домі запала тиша, яку порушували тільки скрадливі кроки — то тихенько розходилися стомлені слуги. Нарешті заскреготав металевий засув на великих надвірних дверях: Хоакіна зачиняла їх після того, як усі слуги залишали дім.
Амада зітхнула, почекала ще з півгодини, потім, упевнившись, що все навколо поснуло, витягла з шухлядки письмового столу Марсіалеві листи. Досі не наважувалася знищити їх. А тепер байдуже, не перечитуючи, порізала на клаптики великими ножицями. Не знала, де їх подіти, і кинула в кошик. Змерзнувши в тонкій нічній сорочці, знову лягла в ліжко.
Думала й думала про своє життя, суворо осуджуючи кожний крок, кожний вчинок. Вона кохала Марсіаля всім серцем, кохала так, що віддала б за нього життя. А він утік од неї, вважаючи її холодною і вередливою кокеткою. Навіщо вона душила в собі почуття до нього? Якби ж міг він заглянути їй у душу, коли вона лишалася сама, коли ніщо не змушувало її удавати ту холодність. Якби ж він міг відчути ті поцілунки, які вона в уяві оддавала йому!..
Амада гірко посміхнулася. Скільки разів вона пробувала забути його! І все дарма. Поривалася до нього і плакала, коли він ішов од неї, а поруч з ним була холодна й жорстоко відштовхувала його. Хіба ж би вона вагалася, якби мала право належати йому? А Марсіаль на це не зважав. Він не розумів її і прагнув лише насолоди. Амаді пригадалася та ніч в альтанці. Як він палав коханням! А вона страхалась його пестощів. Що керувало нею? Доброчесність? Ні, то була не просто доброчесність. Вона не могла вчинити інакше, бо це суперечило б традиціям їхньої сім'ї, увічненим у поколіннях людей, суворих і непохитних, коли йшлося про честь і обов'язок. І це було сильнішим за її волю — в ній говорила кров Вільялосів. Тим-то вона належала своєму ненависному чоловікові і виривалася з обіймів коханого. То була єдина загадка Сфінкса…
— Я не мала права порушити обов'язок, який був законом для всього мого роду, — шепотіла вона сама до себе. — Я не могла втішатися щастям, здобутим оманою, і жити з нечистим сумлінням. Бачить бог, я боролася, я хотіла довести самій собі, що існує тільки один шлях — саме той, який я обрала. Але як я страждала!..
Амада лежала непорушно, поклавши руки на ковдру. Якби хто зайшов до кімнати, то, побачивши загострений ніс, воскові щоки й безкровні уста, міг би подумати, що вона мертва. Лежала так години зо дві. Тоді нараз відкинула ковдру і сіла на ліжку. Скрізь було тихо. Амада сиділа, прислухаючись до цієї тиші, потім скочила з ліжка і стала боса посеред кімнати. Місяць освітлював широку білу сорочку, що спадала з плечей аж до підлоги. Амада здригнулася від холоду, потім рвучко підійшла до вікна і розчинила його навстіж.