Мігель де Карріон, виходець із не дуже заможної родини, гнаний скрутою, хапався до будь-якої роботи. Він був і журналістом, і викладачем анатомії, і директором педагогічної школи, і директором інституту урології, і засновником «Кубинської асоціації добродійності», і, нарешті, комерсантом та промисловцем. Мусив працювати не покладаючи рук, у той час як губернатори, військові чиновники, плантатори-цукровики, зробивши політику своєю професією, гребли до себе багатство. Мігель де Карріон, талановита й освічена людина, ненавидів тих «жирних корів», які нічого не створюють і не будують. Звідси і вбивчий сарказм у змалюванні тогочасного політичного життя, звідси і глузування з буржуа, які віддають вітчизну в оренду іноземним капіталістам. Письменник викриває буржуа, девізом яких є слова: «Ні торгівлі, ні політики!» — для них досить збирати свою ренту. Цей сарказм, спрямований проти крикливих політиканів, особливо відчутний у романі «Доброчесні», що вийшов у світ 1917 року. А трохи згодом, у 1919 році, Мігель де Карріон публікує роман «Грішниці», що також має гостре політичне спрямування. Ці дві книжки принесли письменникові заслужену народну шану.
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером— реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця минулого і початку нашого століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
То була чорна доба в історії Куби. Сталося те, чого найбільше боявся Хосе Марті: північноамериканці, побачивши, що революція 1895 року наближається до перемоги, оголосили війну Іспанії. Але не для того, щоб допомогти кубинцям, а щоб прибрати до рук цей багатий острів. Відгомін цієї боротьби, як далека гроза, відчувається в романі «Грішниці». Революція закінчилась. Але її плодами скористалися плантатори та їхні прибічники — сенатор Чіверо, «полковник» Монго Лукас, комерсант і домовласник дон Рудесіндо Сармієнто, котрі галасують про славу, честь і щастя народу, а насправді дбають лише про свої прибутки та безчестять бідних дівчат. Мігель де Карріон дошкульно глузує з цих демагогів, до дна вивертаючи їхні підлі душі.
Та найцікавіші, найбагатші в романі образи жінок. Немов живі, постають перед читачем скривджені лихою долею Марго, Карлота, Аніта, яких збили з пуття охоронці моралі, подібні до Хосе Ігнасіо Требіхо, котрий вигнав із дому рідну сестру Тересу під тим приводом, що вона зганьбила їхню родину, хоч насправді він мав на оці багатство дому, яке таким чином привласнив собі.
Тереса — найдраматичніший образ Мігеля де Карріона, завзятого борця за емансипацію жінки — адже всі без винятку його романи присвячені цій проблемі.
Тереса цілісна і вольова натура. Вона йде на все заради кохання. Так, не оглядаючись, вона віддала молодість одруженому Рохеліо Діасу, котрого умови суспільного життя зробили безпорадним і нікчемним неробою. Навіть тоді, коли коханий пустився берега, Тереса намагалась підняти його своєю любов'ю. Та її сили виявилось замало. Рохеліо покинув напризволяще Тересу з двома хлопчиками та законну дружину з хворою донькою. Але Тереса й тут показує свою велику душу: вона йде до дружини коханого, підтримує її в горі. Нарешті, аби добути гроші, щоб якось врятувати дівчинку, приносить у жертву свою жіночу честь… Дівчинка померла… Здобуті такою дорогою ціною гроші підуть на похорон…
Який страшний символ! Яке хвилююче художнє узагальнення! Драматичні епізоди моральної смерті Тереси звучать як гнівне прокляття і страшне звинувачення суспільству.
«Грішниці» — роман соціальний. Він зриває райдужну вуаль із болячок капіталістичного суспільства, яке нівечить і декласує людей, породжує проституцію, безробіття, паразитизм. Мігель де Карріон не тільки показує соціальне зло, а й розвінчує його винуватців: «власних» і чужих гнобителів, — зокрема північноамериканців, котрі, як каже один із найколоритніших персонажів твору горбань Ріголетто, усе забувають зняти з кубинців кайдани.
В цьому значущість роману «Грішниці», сильного своїм запереченням і водночас слабкого своїм ствердженням. Його позитивні герої — люди з серцем і розумом, але без життєвих ідеалів. На них лежить печать фатальної приреченості. А втім, це було бідою не тільки героїв твору, а й самого автора. Він болісно й довго шукав маяка, який би вказав йому шлях до жаданого берега вселюдської правди і добра.