Голий, білий і дужий, мов бог, він став під душ. Звично, анітрохи не соромлячись, увійшла дружина. Рохеліо на мить прикрутив кран, щоб вислухати її.
— Хочеш, я помию тобі спину?
— Ні, не треба.
— Гаразд. Якщо тобі щось знадобиться, постукаєш у двері. Я буду на кухні. Отут на стільці за дверима білизна й шкарпетки.
У відповідь він знову пустив душ…
Помившись, Рохеліо витерся, надягнув чисту білизну й замилувався собою, поглядаючи в щербате дзеркальце й насвистуючи улюблену пісеньку. Потім пішов до себе в кімнату вбиратись на вечір.
Невдовзі його покликали. Він почув, що Флорінда голосно з кимось перемовляється у вітальні. Трохи згодом вона ввійшла до кімнати, брови її були насуплені, голос тремтів.
— Там тебе той питає,— сказала, не дивлячись на чоловіка.
Стоячи перед дзеркалом, Рохеліо дбайливо підправив гребінцем кінчики вусів, водночас легенько погладжуючи їх щіточкою. Він велично обернувся.
— Хто «той»?
— Та хто ж іще? Соромітник Пако! Ти приймеш його?
Чоловік скипів. У гніві він був красивий.
— А відколи це я не приймаю друзів у своєму домі?.. Скажи йому, нехай заходить.
Флорінда тихо зітхнула і вийшла. Рохеліо глузливо глянув їй услід, задоволений своїми дошкульними словами.
Зайшов високий, смаглявий, добре виголений молодик із жвавими очима. Недбало потиснув руку Рохеліо, без церемоній сів на ліжко, витяг сигарету й поклав ногу на ногу.
— Здається, твоїй дружині не зовсім до вподоби бачити мене тут! — зареготав він.
— Дарма! Не бери цього до уваги. Що з неї візьмеш — тварина! — знизавши плечима, обізвався господар.
Виставляв її так перед своїми друзями, щоб показати себе справжнім мужчиною. Гість перевів розмову на інше.
— Вчора ввечері прилетіла нарешті куріпочка? — спитав загадково і зловтішно глянув на друга.
Рохеліо злегка почервонів.
— Ну, вітаю тебе! — іронічно вів далі Пако. — Маєш розвагу. — І з властивою йому пихою і зневагою додав: — Я знаю, що вчора ти пробавив вечір в Авіадори.
Рохеліо, закінчивши розчісувати вуса, здивовано обернувся. Гаряча хвиля знов залила йому обличчя.
— Хто тобі сказав?
— Вона сама. Каже, що ти якраз для неї. Незважаючи на апломб, що його він напускав на себе, наслідуючи в усьому свого друга, Рохеліо не стримався і сказав дурницю:
— Я думав, що ти, відтоді як розлучився з нею, не ходиш до неї додому…
Пако нахабно зареготав.
— Я ніколи не ходив до неї, бо не хотів утратити свою свободу… Вона спала в моєму домі, коли жила зі мною… Але ми зустрічаємось інколи й розмовляємо… Ти знаєш, та й усім це відомо, що я людина неабияка… Ревнуєш?
Рохеліо прикусив губу і відповів, намагаючись підладитись під тон співрозмовника:
— Я? Було б смішно, коли б я та й ревнував до таких повій!
Вони говорили голосно, наче в кафе, зовсім не турбуючись про те, що Флорінда може їх почути. Раптом Пако замахав руками, побачивши, що його друг зробив із краватки зашморг.
— Вайло! Ніяк не навчишся одягатись!
Легко й спритно, з досвідченістю майстра, зав'язав на Рохеліо краватку і, тримаючи в зубах шпильку з перлинами, відійшов убік оглянути свою роботу.
Рохеліо скривився. Його принижувало зверхнє ставлення друга, але він не міг обійтися без Пако. Той був секретарем одного впливового політичного діяча, колишнього провінціального адвоката, який недавно помирав од голоду на селі, поки міжпартійна боротьба не зробила з нього відому людину. Пако не лічив грошей, які розтринькував, бо вважав себе галантною та високопоставленою особою; його майже завжди можна було побачити в товаристві прославленого шефа, а нахабство та апломб скрізь відчиняли йому двері. Злі провінціальні язики плескали, буцімто магнат, який протегував йому, збезчестив його сестру, котру потім, аби уникнути скандалу, одружив із чиновником цивільного уряду; він навіть пробував викликати когось на дуель, коли одна газета під час виборів прозоро натякнула на цю історію. Але тепер усе вже забулось. Пако скрізь мав успіх, одягався, немов мільйонер, і, похваляючись багатством, на правах давнього сутенера презирливо дивився на грішниць, котрі тепер бігали за ним. Рохеліо силкувався наслідувати цього щасливчика і пробачав йому болючі дрібні образи тільки за те, щоб мати змогу привселюдно прогулятися з ним по місту. Одягнений, як і його супутник, у білий костюм, Рохеліо нерішуче зупинився, немов відчуваючи, що йому чогось бракує. Раптом він вирішив вразити Пако — висунув шухляду шафи, в якій зберігалися заощадження, що їх дала йому дружина, і недбало кинув у кишеню жменю монет. Цим жестом він хотів сказати: «Сам бачиш, я не такий бідний, як ти думаєш». Та елегантний Пако, спостерігаючи все те, байдуже мовчав.