— Ти вже готовий? Ходімо.
— А куди?
— Прогуляємось. Тут недалечко…
Вже виходячи на вулицю, Рохеліо згадав про обіцянку, яку дав хворій дочці, та про свій намір виправитись і повернув назад, перепрошуючи Пако, щоб той зачекав його хвилинку.
Навшпиньках зайшов до кімнати. Ліліна, зіпершись на лікті, розглядала малюнки в книжці й усміхалась. Підвела голову і захоплено глянула на батька. А він у цей час думав, як краще обманути її.
— Донечко, — промовив нарешті,— тобі вже краще, а я хотів би порозмовляти з другом, який прийшов до мене у справах. Гаразд?
— Добре, тату. Я вже майже здорова.
Він нагнув голову і тонкими пальцями розгладив складки шовкової сорочки, дивлячись на шпильку з перлиною, що йому прикріпив до краватки Пако.
— Який ти гарний. Тобі личить у білому, тату. Дівчинка підставила чоло, і він, ніжно поцілувавши її, притьмом вибіг з дому.
Вискочив за поріг — і немов скинув із себе дрібні домашні прикрості. Зітхнув з полегкістю, радіючи, що не зустрів Флорінду. Пако стовбичив посеред тротуару, нахабно розглядаючи дівчину, яка стояла біля вікна старого будинку, де містилась маленька столярня. Дівчині минуло років чотирнадцять, була вона в куцому до колін платтячку; коси, перев'язані великою чорною стрічкою, лежали на плечах. Вдавала серйозну й байдужу, помічаючи на собі соромітницький погляд мужчини. Пако глянув на шовкові панчохи і зауважив, що її ноги та груди добре розвинуті, а на щічках видно рум'яна. Йому сподобалось дівча з отим своїм наївним кокетуванням.
— Хто це? — спитав він, коли підійшов Рохеліо.
Рохеліо стримано посміхнувся і тихо розповів деякі подробиці. Вона дочка теслі, який розорився, намагаючись виховати з неї сеньйориту. Коли він, Рохеліо, оселився в цьому будинку, вони ще виготовляли меблі на продаж і жили заможно. Тепер батько працював сам, і то не цілий день, бо замовлення дедалі скорочувались. Пако звернув увагу на контраст між дбайливо одягненою стрункою дівчиною І сумним виглядом захаращеної лавками та купами стружок кімнати, у якій він побачив її постать.
— А вона нічогенька… — підморгнув він багатозначно.
Рохеліо зареготав.
— Злі язики називають її янголятком, що обламало крильця. Вона знає, що із старими далеко не зайдеш…
— Воно й справді так… Ходімо!
Узяв під руку Рохеліо, і вони пройшли так близько під вікном, що Пако мало не зачепив плечем кокетку, яка саме глянула на нього. Він помітив це і кинув на її адресу кілька втішних слів. Дівчина запишалась і довго дивилась услід чоловікам, показуючи в усмішці білі зуби.
— Я ж іще не старий! — кумедно зітхнувши, сказав Пако голосно, щоб його почула дівчина. І додав іншим тоном: — Сідаймо в цей екіпаж.
— Ти щось надумав?
— Ні. Я вже тобі сказав. Поїдемо до Венено, хай він покатає нас на своїй машині. Чого нам нудитись у цій дурній Гавані! Поїдемо, куди ти захочеш, але повечеряємо в Сентралі, бо я маю там зустрітись о пів на восьму з однією особою.
— З чоловіком чи жінкою?
Пако посерйознішав.
— З жінкою. Але ти помиляєшся… Йдеться про справжню даму… Не хочу мати справи з верховодками.
Вони легко плигнули в екіпаж.
— До парку!
Сиділи не рухаючись, щоб не пом'яти білих костюмів, і розмовляли про жінок. Вони вже досить таки надокучили Пако, хоч йому минуло тільки двадцять сім років. Мовляв, вони дурні, коли стають надто сентиментальними, й осоружні, коли не кохають. Та й взагалі вони погані вже тільки тим, що кохають не тільки його одного. Їм слід було б знати, що часом вони заважають, а часом стають просто нестерпними… А їхня глупота його стомлює. Вони чарували його ненадовго, так, скажімо, як ось дочка теслі. Про всіх на світі він говорив сердито й зневажливо, вставляючи час від часу незрозумілі фрази та слова, і називав бовдурами тих, що не були його однодумцями.
Рохеліо ніяковів, порівнюючи свої маленькі успіхи з подвигами цього гультяя, котрий хвалився тим, що як тільки йому набридне полюбовниця, він одразу проганяє її геть.
І Рохеліо теж виливав душу, всоте розповідаючи Пако про єдину перемогу, якою міг по-справжньому пишатись: дівчина із шляхетного дому, незважаючи на те, що він одружений, покохала його й віддала йому все…