Відчуваючи в душі цілковиту порожнечу, вона довго лежала непорушно, немов заклякла в ліжку. Потім зітхнула і погасила світло. Але ще довго переверталася з боку на бік — ніяк не могла заснути.
Розбудив її верескливий голос. Посеред кімнати, радісно простягаючи руки до ліжка, стояла вбрана в усе чорне негритянка.
— Святий боже! — вигукнула вона. — Та це ж моя Тересіта! Приїхала собі нишком, а бідна негритянка нічого не знала й не зустріла її на станції… Боже ж ти мій, яка вона гарна! Милостива свята Барбаро, захисти її від біди!..
— Домінго! Моя негритяночко!
Тереса зіскочила з ліжка і, плачучи, кинулась в обійми вірної служниці.
II. ТЕРЕСА І РОХЕЛІО
Справжнє ім'я жінки, яка схвильовано кинулась в обійми старої годувальниці, було Марія-Тереса Требіхо, а не Тереса Вальдес, як називали її відтоді, коли вона покинула рідний дім, залишивши всю маєтність братові. Требіхо належали до найвизначніших сімей колоніальної доби й були в родинних зв'язках з верхівкою тодішнього суспільства. Батько Тереси, славний Хуан Хакобо Требіхо, власник цукрової плантації, член великої комерційної фірми і вельми впливова персона, помер за два роки до розриву між братом і сестрою, коли Тереса була ученицею церковної школи. Мати померла ще раніше за батька, не залишивши по собі ніякого сліду, і дівчина пам'ятала тільки її довгасте бліде обличчя, чорні коси, красиві руки і різкі парфуми, якими пахли її хусточки, сукні і все, до чого вона доторкалась. Її звали Ісоліна. Вона завжди була лагідна з дітьми. Тереса пригадувала, як мати часто пригортала її до грудей, як мліла й зітхала, милуючись дочкою. Коди ця меланхолійна жінка померла, так само тихо, як і жила, Тереса була в школі і дізналася про нещастя аж після похорону. Дівчинку вдягнули в чорне, але з пансіонату не забрали, і вона кілька днів плакала по кутках, твердячи сама собі: «Нема тепер у мене мами».
На той час, коли народилася Тереса, батьки вже давно збайдужіли одне до одного. Величезна земельна власність сім'ї Требіхо непомітно спливала: між подружжям не було згоди, а до того ж і скасування рабства відчутно вдарило по землевласниках. Однак вони ще мали великі статки — адже посаг Ісоліни подвоїв родинне багатство, яке згодом судилось успадкувати дітям. Скупий та властолюбний Хуан Хакобо, незважаючи на свій релігійний фанатизм, був вельми діловою людиною. Дружина його, навпаки, була сентиментальна, ніжна і неосвічена, як майже всі кубинки за тих часів. Він ображав бідну жінку, примушував її шанувати рабинь, від яких мав незаконних дітей, і вона вагітніла від нього тільки через безглуздий подружній звичай спати разом, що ставить людину нижче від поганих звірів. Коли Себастіан і Тереса з'явились на світ, між батьками вже не існувало ніякої приязні й поваги. Хлопчик помер від крупу, коли йому не минуло й п'яти років, а дівчинка, на яку ніхто не звертав уваги, росла самотня у великому сумному будинку. Всю ласку батько віддавав схожому на нього Хосе Ігнасіо, який мав скрадливу й лицемірну вдачу.
Хуан Хакобо Требіхо був деспот, з такою самою грубою вірою і жадобою влади та багатства, як і його попередники — герої американської конкісти. Він вважав, що релігія необхідна, бо вона несе в собі непохитне утвердження соціальної реакційної влади, якій загрожують франкмасони, республіканці та сепаратисти. Отже, бог для нього був усемогутнім союзником, що узаконював чорне рабство, допомагав мати зиск на цукрі й брати собі в ліжко свіжих, принадних мулаток, — і через те його належало щиро шанувати. Хосе Ігнасіо, на відміну од батька, не вірив ні в бога, ні в чорта, але, бачачи, що ніхто його не наслідує, не наважувався голосно говорити про свій атеїзм. Він визнавав тільки те, з чого міг якось скористатися й був у душі такий самий жорстокий, як і батько. Старший за Тересу на чотирнадцять років, він після смерті маленького Себастіана не міг пробачити сестрі її появи на світ, що означала для нього втрату половини батьківської прихильності й маєтності.
Що ж до Тереси, то вона дістала від роду Требіхо тільки вперту й непохитну волю та міцну статуру. Від матері успадкувала безкорисливість, ніжність і горду зневагу до всього, що суперечило її поглядам. Уже в дванадцять років була, залежно від обставин, люб'язна й чарівна, весела й лагідна, байдужа й люта. Мала великі чорні очі, мрійливі, як у матері, і, кокетуючи, ховала їх під запоною гарних вій. Стрункий стан, красиві очі, виразисті, наче карбовані, риси обличчя — все говорило про те, що незабаром вона стане чарівною жінкою.