– Рідний мій, хороший, невже ти так і не побачиш свою маму? Та і що може змінити ця зустріч тепер?
Ні-чо-го. Це страшніше за смерть. Я бережно поклала фотоальбом поверх речей і швидко вийшла, міцно зачинивши за собою двері.
Там, де відтягують смерть, також знайшлися двері – одні, у них можна було вийти, але піти назовсім – це вже навряд, хіба що з життя. Останнє все одно мало статися з кожним тут – рано чи ще раніше, залежало від того, наскільки швидко вірус знищував імунну систему організму. Усе виявилося куди простіше, аніж можна було судити з назви, та в науці завжди так, намагаються обізвати якомога солідніше, тим паче, якщо фініш хвороби – одночасно фініш життя.
– То що, я тепер можу померти від банальної нежиті?
Юні-юні очі свердлили лікаря наскрізь.
– Гіпотетично – так. Люди ж, на жаль, хворіють не тільки на нежить. Будь-який вірус, потрапивши у твій організм, не зустріне ніякого опору, розумієш?
Хлопець закліпав, якось так по-дитячому.
– Виходить, я помру?
В юних очах віддзеркалилася сивина чоловіка в білому.
– Усі помирають, синку, з тобою це теж станеться, тільки не обов’язково зараз. Може, я піду раніше, хто знає?
Юнак кинувся до палати й безутішно розплакався на руках у переляканої матері.
– Мамо, я не хочу помирати!
Вона розгублено гладила його руку, на якій синіли чіткі сліди від нескінченних голок, і шепотіла:
– Ти не помреш, синку, будеш жити, жити по-новому, і все зміниться, все буде добре.
Я затулила вуха, заплющила очі, затримала подих, а відігнати картинку не змогла. Тільки б ще раз, один-єдиний раз побачити сина – щоб благословити.
Ранок заплутався в листочках верби. Дерево стояло кучеряве від молодої зелені й само здавалося молодшим. Лариса сиділа в гойдалці, не вірячи, що це та сама верба, яка зустріла її тут восени. Вранішні промені гойдалися на довгому волоссі красуні й ненароком сповзали прямо до води, а та хапала сонце і ставала живою. Якщо напитися її прямо з долонь, може, раптом також оживеш – як у казці?
Хтось ішов стежкою до копанки. Ніна.
– От і пропажа з’явилась. Привіт.
Жінка стала поруч, обпершись на стовбур, зірвала молоду гілочку й скрутила з неї віночок. Темні очі мовчали.
– Щось сталося?
Та кивнула й опустила гілочку у воду, віночок затанцював на місці, відмовляючись іти на дно.
– Була на обстеженні.
– Ну й?…
– Красивий букет страшненьких назв, а простіше – вагітність, у кращому випадку, малоймовірна.
Скручена гілочка таки опустилася на дно, однак прозора вода зробила її ще чарівнішою, напевно, тому, що вона тепер здавалася чимось недосяжним.
– Це ж не вирок.
Жінка сумно посміхнулась:
– Дуже схоже на нього.
– Варто показатися іншим спеціалістам, існують же нові методики.
– Показувались, існують, однак на це потрібні кошти, яких у нас нема, та й ніхто не дає ніяких гарантій.
Лариса взяла Нінину руку й зазирнула в очі.
– Усе не так погано, головне – вірити.
– Вірити? Як? Ти віриш у те, що хвороба відступить?
Жінка розчинила душу навстіж.
– Мені залишилося вже просто ВІРИТИ.
У зеленій траві підстрибував руденький шматочок сонця: Рудя з усіх сил своїх чотирьох поспішав, аби встигнути першому, за ним ішла Марія Степанівна й гукала дівчат.
– Ніно, там до тебе прийшли.
На подвір’ї стояла заплакана жінка, побачивши Ніну, вона впала до ніг і заголосила.
– Що ви робите? Підніміться! Чуєте?
Гостя відірвалася від ніг і впала на дерев’яні східці ґанку. Здивований Шавко навіть гавкати перестав, а Рудя забув, що хотів наздогнати у дворі зозулясту курку.
– Дитино, ти одна можеш допомогти. Це мені кара Господня, власні діти за поріг викинули, мов непотріб. Я, дочко, з твоїм батьком полаялась, розсварилися так, що зібрала речі й поїхала в місто, а там… син із невісткою кажуть: «Іди туди, звідки прийшла, дай нам пожити, а ні – то і в будинок самотніх можна влаштуватись». Це рідну матір за квадратні метри на вулицю! Прости мене, Ніно, прости.
Ніна розгублено бігала поглядом по жінці й не могла зрозуміти, чим ця історія стосується її. Та підвелася і, вхопившись за руку, почала благати:
– Тебе він послухає, батько твій. Піди, скажи, щоб прийняв назад, молю тебе, дитино. Я вже терпітиму, мовчатиму, не дай загинути, мов собаці безрідній, до кінця днів молитимуся за тебе й діточок твоїх.
Ніна зіщулилася й обережно вивільнила руку.
– Звідки ви взяли, що батько мене послухає? Та й не варто комусь третьому в справи двох лізти.
Жінка знову кинулася до ніг і заголосила: