– Тук-тук, тук-тук, тук-тук, – співали колії, а сонце обпікало очі.
– Дурна, ану назад!
Жіноча рука в останню мить рвонула тіло, і потяг промчав повз.
– Тук-тук, тук-тук, тук-тук.
Я вила.
– Заспокойся, ну-ну. Ось на, випий.
Щось гаряче обпекло й поповзло донизу. Жінка хитала головою й шукала серед яблук і риби ще одну пляшку алкоголю, аби налити знову.
– Так, молодець. Тепер послухай: померти хочеш – встигнеш, від цього не втечеш. Ти за сім’ю подумала? Напевно, і діти є, і чоловік.
Я знову кинулася до колій.
– Стій! А душа?
– Чия? У мене її давно нема!
– А машиністу гріх на свою бери? Думаєш, просто воно – вбити людину?
Опустившись навколішки, я від безсилля впала на брудний перон, жінка присіла поруч, випила сама й прошепотіла:
– Тобі, бачу, допомогти тільки одне може – віра, з нею помирають легко, – Незнайомка витягнула клаптик паперу й нашкрябала ручкою кілька слів, – Ось, тут адреса бабусі однієї, мудра людина, знаюча, дай їй Господь здоров’я, вона порятує. Послухай мене, поїдь, га? Вона не відмовить, і мені спокійніше буде, а то людина душу губить, а я не допомогла – гріх. А їх у мене! Нащо ще один на шию вішати? Поїдь.
Очі, знову дитячі очі, широко розплющені й наївні. Я міцно стисла папірець у кулаці, жінка полегшено зітхнула й пожвавилась.
– Ну от, я зараз тебе швиденько на потрібний поїзд посаджу, тут усі свої, домовимося за п’ять хвилин. Ось, вручаю пасажирку. З Богом!
Дощі в зоні – теж дощі, замріяні й трошки дикі. Рудя кліпав жовтими очицями й ніяк не міг зрозуміти, що шумить – дощ чи мушля на підвіконні, Шавко меланхолійно виглядав із будки: буде бруд, а Марія Степанівна раділа, що трави знов нап’ються магії небес і стануть ліками.
– Дитино, ти куди?
– Пройдуся до копанки.
– Так дощ.
– Нічого, не розмокну.
Вода, вода, вода – у небі, у повітрі, на землі. Невже в ній і зародилося життя? Шумить, відповідає: «зародилось». Жінка нахилилася до копанки й зазирнула, аби пересвідчитись, що відображення ще є, а поруч дощ вмивав заплутане в травах літо, минув неповний рік – вона Є.
«Людині дано не більше й не менше того, що вона здатна витримати, щоб прожити. То був мій шлях, тепер я це знаю й у свою хвилину піду – не озираючись, без прокльонів, з молитвою за тих, кого любила чи ненавиділа, ще заберу гріхи й залишу по собі Любов – щоб світ став кращим».
Лариса закрила записи, перев’язала стрічкою й віддала воді, опустивши зошит на саме дно копанки.
– Прощавайте.
– Дитино, там до тебе.
– Хто?
– Не знаю.
Крізь водяну стіну дивились очі, такі жадані очі. ВІН.
– Як?
Костянтин загорнув в обійми.
– Я тебе знайшов.
Марія Степанівна дивилася на них, змішуючи сльози й дощ, і той – світлішав, бо в нього додавали щастя. Старенька перехрестила і спитала:
– А як же решта? Промокнуть усі, то ковдри з усього села збирати доведеться.
Лариса завмерла, мов натягнута струна.
– Хто?
– Твій син.
– МАМО!!!
Жінка кинулася бігти, хапаючи руками гарячий дощ.
– Синочку! Синку! Сину!
– Мама.
У будинку стало тісно від людей, слів, радості й любові, але він тільки посміхався тепло-тепло, паруючи під уже нічним дощем. Тут ніхто не спатиме до ранку, а як по-іншому, коли всього стільки треба розповісти, аби й самому увірувати в диво.
– Ларисо, ти тільки уяви, що я відчула, коли побачила Славка на порозі квартири Тамари Павлівни, він знайшов її по дитячих спогадах! І де? У місті, де назавтра можеш не впізнати будинку, в якому прожив життя! Він став таким дорослим, і весь цей час мріяв знайти маму, ось і повернувся до країни – щоб відшукати. Потім були оголошення про розшук від Костянтина, на всіх телеканалах, по всіх стовпах, тебе шукав ледь не цілий світ і не знайшов, точно б не знайшов, якби одному слідчому не довелося в зоні переселити батьків ближче до людей. Ага, син ваших нових сусідів пригадав, що вже бачив твоє обличчя, і дав адресу. Фантастика!
Старенька господиня посміхнулась:
– Ні, життя.
Епілог
У небі зависла осінь, меланхолійна й чудна. Вітер розносив по усім своїм знайомим тоненьке павутиння бабиного літа, а воно чіплялося за колючі сосни, утворюючи прозорий шлейф. Тихо.
Замість Шавка в будці спало смішне щеня, а дорослий рудий кіт поважно проходив повз зозулясту курку.