– Рудя! Він нашорошив вуха, а потім зраділо замуркотів.
– Упізнав. Упізнав і будинок, задихав швидко-швидко, заскрипів
і раптом розплакався протяжним «а-а-а». Жінка завмерла, точно плач дитини, але звідки їй тут узятись? Обережно зайшовши, наштовхнулася на запах трав, старого дерева й молока, по кімнаті молода мама носила сина та співала:
– Лю-лі, лю-лі, лю.
– Оксана?
Жінка обернулась.
– Я.
Маленький солодко сопів, затискаючи пальчики в кулачки, і посміхався, годинник на стіні рахував своє незмінне «тік-так», старенька піч гріла пиріжки.
– З яблуками?
Оксана засміялась і махнула рукою:
– Та з яблуками, не знаю тільки, які вийшли, Марія Степанівна вчила. Вона мене одразу після лікарні забрала, звідси й до пологового їхала, сюди й повернулася з Михасиком, раділа маленькому – більше мого, щастя повна. Померла спокійно, з посмішкою, ось тут, на стільці, присіла, за серце взялась, тільки й сказала: «Не лякайся, доню, певно, мій час підійшов», очі заплющила й затихла, поховали біля чоловіка й сина.
Лариса заплющила очі, на мить здалося, що старенька поруч, дивиться так лагідно й киває.
– А як же ви тут самі?
– Так я з чоловіком живу, нехай і маленьким. У нас двері не зачиняються. Марія Степанівна мене не тільки пиріжкам навчила, шкода тільки, що не все передала, то я сама стараюсь.
Гостя обвела поглядом будинок і зрозуміла, що той не сирота.
– Дякую, Оксанко. Я піду, попрощаюсь.
Нова господиня провела Ларису аж до хвіртки.
– Ледь не забула! У нас і наречена вже є, Ніна народила, лікарі досі повірити не можуть. Таке симпатичне дівча, Марійкою нарекли.
– Дякувати Господу, обов’язково провідаю. Спасибі.
Рудий кіт вигнувся в останньому промінні сонця, а щеня смішно дзявкнуло з будки.
– Шавко, свої.
Цього разу осінь привела сорокарічну жінку на сільське кладовище, де на свіжій могилі лежали живі квіти й тиша. Лариса зняла з хреста невидиму нитку, прошепотівши:
– І тут буває сивина? Бачте, рік минув із мого від’їзду, а я вас уже й не застала, розповісти хотілося стільки, поділитись, пораділи б. Хороша моя, рідна, спасибі за життя, бо тепер помирати не страшно.
Вона стояла, слухаючи осінь, себе й померлих, коли в телефоні прокричали: «Мамо, ти – бабуся! Дівчинка – точна копія тебе, тільки зменшена. Чекаємо!»
– Ну от, уже точно – не страшно.