— Безіменні — дуже древні, — озвалася Косіль тихим свистячим голосом. — Вони старі, як світ. Їм уже давно ніде не поклоняються — лише тут, у Гробницях. Їхня сила вичерпалася. Вони — тільки похмурі, моторошні тіні. Тож не пробуй залякати мене, Поглинута! Зараз ти — Перша Жриця, але, врешті, можеш стати й останньою... І годі мене дурити! Я бачу, що в тебе на гадці. Пітьма нічого від мене не сховає. Стережися, Архо!
Косіль повернулася і навпростець, через іскристу від паморозі траву, важким неквапним кроком подалася до храму Богокороля.
Приголомшена Арха немов примерзла до землі. Вона похмуро стояла перед Великим Домом. А навколо, скільки сягало око: у дворі, коло храмів, на пагорбі, на пустельній рівнині, навіть у горах — усе завмерло... Рухалася тільки Косіль.
— Нехай Сили Пітьми поглинуть твою душу, Косіль! — закричала Арха голосом, схожим на соколиний клекіт. Вона високо підняла правицю, розчепірила пальці і прокричала прокляття у спину жриці, коли та якраз ступила на сходи храму Богокороля. Косіль спіткнулася, але не зупинилась і не озирнулася. Піднявшись сходами, вона зникла за дверима королівського святилища.
* * *
Цілий день просиділа Арха на сходах перед Порожнім Троном. Вона не наважилася спуститись у Лабіринт, але й серед людей їй було незатишно. Дівчина відчувала, що її тіло обважніло, що вона не може підвестися і покинути цю холодну, занурену в сутінки, неозору залу. Її погляд блукав по колонах, що тяглися подвійними рядами і зникали у темряві; по скісних стовпах світла, що падали на підлогу крізь діри в даху; по клубах густого диму, що здіймався з чаші на високій тринозі біля Трону. Схиливши голову, вона складала візерунки з мишачих кісток, якими були всіяні мармурові сходи. В її голові крутилася єдина думка: "Хто я?" — і у неї не було відповіді на це запитання.
Коли вже смерклося, а холод у залі став нестерпним, з-за подвійного ряду колон, шаркаючи капцями, вийшов Манан. Його обшарпаний плащ волочився по підлозі, а одутле обличчя почорніло від смутку. Не доходячи до Архи, він зупинився, опустивши руки.
— Маленька повелителько...
— Що сталося, Манане? — Арха поглянула на нього із зачаєною приязню.
— Крихітко, дозволь мені зробити те, про що ти мені казала... Те, про що ти розповіла Косіль. Чаклун має померти, Архо. Він зачарував тебе. Косіль помститься. Вона стара та жорстока, а ти ще надто молода... Тобі не вистачить снаги боротися з нею!
— Вона не заподіє мені лиха.
— Навіть якщо вона вб'є тебе привселюдно, то в цілій Імперії не знайдеться сміливця, який би наважився покарати її. Адже вона — Верховна Жриця Богокороля, а Богокороль — наш правитель. Проте Косіль не стане вбивати тебе при свідках. Вона зробить це потай — приміром, хіба їй важко дати тобі отрути?
— Тоді я знову відроджуся.
Манан у розпачі звів руки вгору і промимрив:
— А що, коли вона вигадає щось страшніше?
— Що ти маєш на увазі?
— Вона може замкнути тебе там, унизу... Так само, як ти замкнула чаклуна. Можливо, ти проживеш іще багато років. І нова Жриця не народиться доти, доки ти залишатимешся живою. І хто ж тоді танцюватиме перед Троном, хто приноситиме жертви, хто литиме кров на Могильні брили? Тоді Безіменних забудуть назавжди. Мабуть, це дуже сподобається Косіль і її володареві!
— Безіменні порятують мене, Манане!
— Ні, не порятують, маленька повелителько, поки що вони гніваються на тебе.
— Гніваються?
— Так, через чаклуна... Ти не покарала його за блюзнірство. О, крихітко, крихітко! Вони не подарують цього!
Арха сиділа на запиленій мармуровій сходинці, похиливши голову. Вона поглянула на мишачий череп, який тримала у долоні. На кроквах прокидалися сови. У Тронній Залі стояла нічна темрява.
— Не ходи сьогодні до Лабіринту, — дуже тихо попросив Манан. — Іди у свою кімнату і виспися. А вранці навідайся до Косіль і скажи, що ти зняла з неї прокляття. І на цьому все скінчиться. Тоді можна буде не хвилюватися. А я покажу їй тіло...
— Тіло?
— Звичайно. Тіло мертвого чаклуна...
Арха мовчала. Вона стиснула кулак, крихкий череп хруснув у долоні і розсипався. Розтиснувши пальці, вона побачила на долоні уламки кісток, які перетворилися на порох.
— Ні! — відповіла Арха, струсивши пил на підлогу.
— Чаклун має померти! Він зачарував тебе! Архо, твій розум затьмарився!
— Ніхто не зачаровував мене! Манане, ти — старий боягуз! Злякався старої баби! І розкажи мені, як же ти думаєш дістатися до чаклуна і вбити його, щоби показати мертве тіло жриці Богокороля? Невже ти пам'ятаєш дорогу до Скарбниці? Ти зможеш самотужки порахувати всі повороти, знайти сходи, обійти Яму та відшукати двері? А чи вистачить тобі сили відчинити їх?.. Манане, бідолахо, твої мізки геть заплили салом. А Косіль нагнала на тебе страху. Повертайся до Малого Дому, лягай спати і забудь про все, що ти мені отут теревенив! І про смерть даремно не патякай... А я прийду пізніше. Ну ж бо, йди собі, старий телепню!
Арха підвелася, м'яко стусонула Манана в широкі груди, поплескала по плечу і підштовхнула до виходу.
— На добраніч!
Манан неохоче підкорився і поволі рушив геть між колонами довгої зали. Арха подивилася йому вслід. Коли прислужник пішов геть, дівчина зникла у темряві за Порожнім Троном.
КАБЛУЧКА ЕРЕТ-АКБЕ
Час у Скарбниці Гробниць Атуану зупинився. Жодного проблиску світла. Жодних ознак життя. Ані метушні павуків у запорошених закутках, ані хробаків, які би нечутно тлили холодний ґрунт... Лише мертве каміння і суцільна темрява.
Чужинець із Внутрішніх земель непорушно лежав горілиць на кам'яному вікові величезної скрині, немовби вирізьблена на надгробку фігура. Його вбрання було геть запорошене.
Заскреготав замок і двері відчинилися. Світло ліхтаря прорізало мертву чорноту, і прохолодний легіт освіжив застояне повітря темниці. В'язень не ворухнувся.
Арха зачинила двері і замкнула їх зсередини. Поставила ліхтар на скриню й обережно підійшла до нерухомого тіла. Широко розплющеними очима вдивляючись у темряву, вона промовила:
— Яструбе!
Дівчина доторкнулася до плеча чаклуна, вимовляючи його ім'я знову і знову.
Нарешті він ворухнувся та застогнав. Тоді сів. Його обличчя змарніло, погляд був тьмяним і безтямним. Він витріщився на Арху, не впізнаючи її.
— Це я, Арха, Тенар. Я принесла тобі води. На ось, ковтни!
Чаклун узяв баклагу і трохи напився.
— Скільки часу минуло? — запитав, ледве рухаючи язиком.
— Ти тут уже два дні. Зараз іде третя ніч. Я не могла прийти раніше. Мені довелося нишком винести свою вечерю. Ось... — Арха витягла з торби прісний сірий корж, але чаклун похитав головою.
— Я не голодний. Це... це страшне місце, — він обхопив голову руками і завмер.
— Ти не змерз? Я принесла плащ із Карбованої Зали.
Чоловік не відповів.
Арха розстелила плащ на підлозі і зупинилася, не зводячи із чаклуна погляду. Дівчина дрібно тремтіла, а її очі й досі були широко розплющені. Нараз несподівано для себе самої вона впала навколішки та заридала.
Чаклун важко зістрибнув зі скрині і схилився над дівчиною.
— Тенар...
— Я не Тенар. Я — Арха. Боги мертві, боги мертві...
Він поклав руку їй на голову, відкинув чорний каптур. І заговорив. М'яко лився його голос. Вона не розуміла мови, якою він говорив. Але слова проникали їй у серце, немов краплі дощу, які напувають землю. Дівчина заспокоїлася, дослухаючись до голосу чоловіка. Тоді Яструб підняв її і, як малу дитину, посадив на кам'яну скриню. Гріючи руки дівчини у своїх долонях, маг запитав:
— Чому ти плачеш, Тенар?
— Зараз розкажу. Хоча, можливо, й не варто, бо ти однаково нічим мені не зарадиш. Тобі також судилося загинути... Та це вже не має значення! Отож... Косіль, жриця Богокороля, завжди була жорстокою. Ось і тепер вона вимагає, щоби я вбила тебе, як раніше вбивала інших. Але я не хочу. Яке вона має право? А ще Косіль зневажила Безіменних, глузувала з них — і я прокляла її. Манан казав правду: вона не вірить у богів і хоче, щоби про них забули. Тепер я не сплю, оскільки побоююся, що Косіль уб'є мене, коли я спатиму. Я навіть не поверталася до Малого Дому. Минулу ніч я провела у Тронній Залі, сховавшись у комірчині, де тримають танцювальне вбрання. Удосвіта я навідалася до Великого Дому, потай узяла з кухні трохи їжі, а тоді повернулася до Зали і просиділа там цілісінький день. Я хотіла збагнути, що мені робити. А цієї ночі... Цієї ночі я так стомилася, що подумала: варто було би сховатися десь у підземеллі і там трохи поспати. Тож я прийшла у Підмогилля. Це та величезна печера, у якій я вперше тебе побачила. І... і там була Косіль. Мабуть, вона потрапила туди через двері в червоному мурі. Присвічуючи собі ліхтарем, жриця длубалася у могилі, яку викопав Манан, перевіряючи, чи є там тіло. Порпалася, наче здоровенний жирний щур. Посеред святині, де має панувати пітьма, горіло світло! І Безіменні не зупинили це блюзнірство... Вони не вбили товстуху, не позбавили її розуму. Мабуть, вони й справді старі та мертві, як каже Косіль. Безіменних уже не існує, а, отже, і я більше не жриця.