— Світло не покаже нам дорогу, Тенар...
— Ніщо нам її не покаже. Ми збилися на манівці. Заблукали.
Мертва тиша поглинула її шепіт. Крізь холодну пітьму дівчина відчула рух і близьке тепло Гедового тіла. Він узяв її за руку.
— Ходімо, Тенар. Наступний поворот праворуч.
— Запали світло, — знову попросила вона. — Ці тунелі так звиваються...
— Ні, Тенар. Зараз мені не можна марнувати сили. Безіменні знають, що ми покинули Скарбницю. Знають, що пройшли повз урвище. Тепер вони шукають нас, щоби поглинути нашу волю, щоби знищити наші душі. Я мушу бути напоготові, і це забирає всю мою силу. Ми з тобою маємо вистояти проти них! А зараз нам час іти.
— Звідси немає дороги, — сказала Тенар, однак зробила крок уперед. Потім ступила другий — непевно, так ніби на кожному кроці на неї чигала прірва, підземна порожнеча. Гед міцно тримав її правицю у своїй теплій долоні. Вони рушили вперед.
Здавалося, минула ціла вічність, поки вони дісталися до сходів, які зараз чомусь видавалися особливо стрімкими і майже не відрізнялися від слизьких виїмок у камені. Тенар і Гед, зрештою, здолали їх і пішли трохи швидше. Тенар знала, що тепер попереду — лише довгий звивистий тунель без жодних відгалужень. І раптом її пальці, якими вона для певності вела по стіні, наткнулися на порожнечу — то був вхід до бокового тунелю.
— Сюди, — прошепотіла вона, але щось у поведінці дівчини насторожило Геда. Він зупинився. — Ні, — зніяковіло сказала Тенар. — Це не тут, далі треба повернути ліворуч. Я не знаю. Не знайду. Звідси немає виходу...
— Ми йдемо до Карбованої Зали, — озвався із пітьми тихий голос Геда. — Як туди дістатися?
— Наступний поворот ліворуч.
Тенар повела далі. Вони зробили великий гак, минули два оманних відгалуження і вийшли до тунелю, що відгалужувався праворуч і прямував до Карбованої Зали.
— Тепер уперед, — прошепотіла дівчина. Орієнтуватись у цій темній плутанині ходів стало легше, бо вона вже сотні разів бувала тут, повертаючись до залізних дверей Лабіринту. Навіть важкий тягар страху, що стискав її мозок у лещатах пітьми, зараз не міг завадити Тенар. Проте вони дедалі ближче підходили до центру підземелля, і все важчим здавався цей тягар, все більше затьмарював її розум. Тіло дівчини налилося свинцем, вона так стомилася, що аж схлипувала від зусилля, переставляючи ноги. А чоловік поруч із нею дихав глибоко, раз-по-раз тамуючи подих, як людина, котра напружує все своє тіло. Час від часу він прохоплювався якимсь словом, і голос його звучав стишено та різко. Отак вони, зрештою, дійшли до залізних дверей. Долаючи раптовий напад страху, Тенар боязко простягла вперед руку... Двері були незамкнені.
— Швидше! — гукнула дівчина і потягнула Геда за собою.
Коли вони відійшли подалі, Тенар зупинилась і запитала:
— Чому двері були відчинені?
— Мабуть, твої Повелителі хочуть, щоби ти замкнула їх власноруч.
— Ми йдемо до... — вона затнулася.
— До серця Пітьми, я знаю. Щойно ми вийшли з Лабіринту. Але як нам вибратися із Підмогилля?
— Є тільки один шлях. Невільницькі двері, через які ти ввійшов, зсередини не відчиняються. Вийти звідси можна лише через печеру Підмогилля, а далі — тунелем до ляди у Тронній Залі.
— Отже, доведеться йти цим шляхом...
— Але ж Косіль тут, у Підмогиллі, — прошепотіла дівчина. — Порпається у порожній могилі... Я не можу пройти повз неї! Ні, я нізащо не зможу пройти повз неї вдруге!
— Вона вже, напевно, забралася звідти.
— Все одно я не можу...
— Тенар, оце саме зараз я тримаю стелю, щоби вона не впала на наші голови, утихомирюю стіни, щоби вони не розчавили нас, чарами угамовую землю, щоби вона не розверзлася під нашими ногами. Відтоді, як ми пройшли повз прірву, біля якої чатував твій слуга, я тільки те й роблю, що борюся із Силами Пітьми. Тож якщо я можу стримати землетрус, то невже ти боїшся пройти зі мною повз одну людину? Довірся мені, як я довірився тобі! Ну ж бо, ходімо!
І вони подалися далі.
Незабаром довжелезний тунель скінчився. Вони зрозуміли це, зауваживши, що темрява стала густішою. Гед і Тенар увійшли до велетенської печери під Могильними брилами і, тримаючись правої стіни, рушили вперед. Ступивши кілька кроків, Тенар спіткнулася.
— Що це? — ледь чутно промовила вона.
Під чорним склепінням щось тривожно гуділо. То було якесь тремтіння, дрож, моторошний звук, який можна було почути всім тілом. Тенар відчувала, як двигтять понищені часом стіни.
— Не зупиняйся, — напружено та сухо наказав Гед. — Поспішай, Тенар!
Вона пішла вперед, а в її потьмареній та неспокійній, як оця підземна пустеля, свідомості пронеслося: "О, мої Повелителі! Змилуйтеся! О, Безіменні! О, найдревніші! Пробачте мені, грішній!"
Одначе Безіменні ніколи і нікому не відповідали.
Тенар і Гед увійшли до тунелю під Тронною Залою, піднялися сходами і вперлися у ляду в стелі. Вона була зачинена — Тенар завжди замикала її. Дівчина натиснула на пружину, яка підіймала віко, але ляда не відчинилася.
— Зламалася, — сказала Тенар. — Ляда замкнена.
Гед піднявся вище і спробував підважити віко спиною. Воно навіть не зрушилося з місця.
— Мабуть, ляда не замкнена, зверху її чимось пригнітили...
— Але ти зможеш відчинити?
— Спробую. Мабуть, і Косіль чекає нас там. З нею можуть бути стражники?
— Дюбі, Уато, можливо, ще хтось із євнухів — чоловікам сюди не можна...
— Я не зможу водночас накладати чари на ляду, протистояти Безіменним і стримувати людей, — сказав він твердо. — Доведеться шукати інший шлях. Спробуємо вийти через Невільницькі двері. Косіль знає, що вони не відчиняються зсередини?
— Знає. Колись вона сама розповіла мені про це...
— Отож, тепер за ними не пильнуватимуть. Ходімо туди!
Дівчина рушила вниз кам'яними сходами, що гуділи та бриніли так, ніби у глибині під ними хтось напинав гігантську тятиву.
— Що це тремтить?
— Не звертай уваги! — твердо сказав Гед і Тенар підкорилася.
Тунелями та сходами вони повернулися назад до жахливої печери Підмогилля. І там на дівчину навалився такий страшний тягар сліпої зненависті, що Тенар у нестямі здалося навіть, що то сама земля оскаженіла від люті, намагаючись живцем поховати її під холодними брилами. Дівчина аж зіщулилася від болю і заволала:
— Вони тут! Вони тут!
— Нехай же знають, що й ми теж тут! — вигукнув Гед, і патериця в його руках спалахнула білим сяйвом, розбризкавши по стінах сотні і тисячі діамантових іскринок.
Огорнуті осяйним серпанком, Гед і Тенар побігли навпростець через печеру, їхні тіні вистрибом мчали візерунчастими стінами, ховалися у мерехтливих нішах, падали на порожню розриту могилу. Пригнувшись у низькому тунелі, дівчина потягла чаклуна за собою, прямуючи до Невільницького входу. Їх і досі осявало сліпуче світло, кам'яні мури дрижали, а земля двигтіла під ногами. Раптом Тенар побачила перед собою неживе кам'яне обличчя і крізь підземний гуркіт до її вух долинуло одне-єдине слово, промовлене хрипким, невиразним голосом. Вона впала навколішки, і в цю мить Гедова чарівна патериця вдарила у бурий камінь зачинених дверей над її головою. Немов охоплене полум'ям, каміння спалахнуло білим сяйвом і розлетілося на друзки...
Саме займалося на світ. Перед очима втікачів блідо зажевріло небо, поцятковане поодинокими холодними зорями. Тенар підвела очі вгору, її щік торкнувся приємний свіжий вітерець. Вона й досі клячала між небом і землею, не в силах зіп'ятися на ноги. Постать чаклуна виразно вимальовувалася на блідому тлі світанкового неба. Нараз він обернувся і смикнув дівчину за руку, піднімаючи із землі. Його обличчя було чорним і перекошеним, як у демона. Тенар відсахнулась від нього і заволала не своїм голосом:
— Ні! Не руш мене!.. Геть!.. Забирайся! — і, судомно звиваючись, поповзла назад, у ревучу пащеку Гробниць.
Чаклун відпустив її руку і тихо промовив: