— Але я ще не запам'ятала дорогу!
— Нічого, незабаром я ще раз розповім тобі про кожен поворот. Доведеться запам'ятати! Бо я з тобою більше не піду.
Дівчина зазирнула в обличчя старої — воно було дуже блідим, неначе сполотніло від прихованого страху. Втім, Арха також зауважила в очах жриці переможний вираз: Косіль поводилася так, ніби щойно їй нарешті вдалося подолати свою найгіршу ваду.
— Гаразд, тоді я ходитиму сама, — відповіла Арха.
Дівчина повернулася, щоб іти геть, й відчула, як у неї підкошуються ноги. Кімната попливла перед її очима, і вона, немов маленька чорна грудка, м'яко впала на підлогу.
— Скоро ти до всього звикнеш, — промовила Косіль, важко дихаючи і не рухаючись з місця.
СНИ ТА РОЗПОВІДІ
Упродовж кількох наступних днів Арху лихоманило. Вона здебільшого лежала в ліжку, але іноді виходила надвір, сідала на порозі Малого Дому і милувалася далекими горами. Дівчина була дуже кволою, часом їй здавалося, що вона божеволіє. Одні й ті самі думки безперестанку крутилися в голові. Вона почувалася слабкою і дурною. І хоча на Могильному мурі так і не було виставлено жодного охоронця, проте Арха знала, що нізащо не дорікне за це Косіль. Вона взагалі більше ніколи не хотіла бачити жрицю. Дівчині було соромно перед нею за свою слабкість.
Сидячи на осонні, Арха часто думала про те, як вона буде поводитися в підземеллі наступного разу. А ще їй не давали спокою думки про наступних бранців — їхня страта має стати витонченим дійством, що відповідає духу древніх ритуалів Порожнього Трону...
Щоночі Арха прокидалася і, лежачи в темряві, волала:
— Вони ще не вмерли! Вони ще конають!
Тепер їй снилося багато снів. То вона бачила, що мусить приготувати їжу — кілька казанів гарячої каші, яку потім виливають у підземну яму. А то несла крізь пітьму глибоку мідну чашу з водою, щоб напоїти когось, хто знемагав від спраги, проте ніяк не могла донести те питво. Арха прокидалася: їй страшенно хотілося пити, але вона не мала сили піднятися з ліжка — отак і лежала у темній кімнаті, не рухаючись і не змикаючи очей.
Якось уранці до неї навідалася Пенте. Арха сиділа на порозі й ще здалеку побачила, як давня подруга наближається до Малого Дому — безтурботно, швидко і начебто випадково. Якби Арха не обізвалася до неї, Пенте, мабуть, просто пішла би собі далі. Але поруч не було нікого, тож ніщо не заважало Арсі побалакати з подругою.
Пенте низько вклонилася, вітаючи Жрицю Гробниць, а тоді важко сіла на кам'яні східці поруч із Архою.
— Ф'ю-у-уф! — якось дивно видихнула гостя.
Вона вже нівроку вигналася вгору і розповніла. Червоні щоки Пенте аж пашіли після швидкої ходи.
— Я чула, що ти хворієш. Ось тут у мене кілька яблук...
Дівчина вихопила з-під широкої чорної мантії плетену сітку з чудовими жовтими яблуками. Тепер Пенте вже служила при храмі Богокороля, але жрицею іще не стала. Під орудою Косіль вона продовжувала вчитися і поратися біля печі та ткацького верстата.
— Ми з Попе цього року перебирали яблука, і я відклала декілька найкращих. А то були б із них сушениці! Звісно, сушені плоди ліпше зберігаються, але все одно мені їх шкода... Поглянь, які гарненькі, правда ж?
Арха взяла одне яблуко, провела рукою по золотавій оксамитовій шкірочці:
— Так, непогані...
— А які солодкі!.. Візьми, покуштуй! — припрошувала Пенте.
— Та ні, я потім... Бери-но, сама частуйся!
Пенте делікатно вибрала собі найменше яблучко. І з'їла його всмак, не приховуючи задоволення.
— А я б їла хоч і цілісінький день, — зізналася вона, — мені завжди мало. Шкода, що я мушу бути жрицею, а не куховаркою. Я б готувала смачніше, ніж ота стара скнара Натаба, та й чавунці можна було б вилизувати... Послухай, а ти не чула, що сталося з Муніт? Загадали їй якось почистити мідні глеки, в яких тримають трояндову олійку, — такі, знаєш, із вузькими шийками. А Муніт намислила надраїти оту мідь ще й зсередини. Отож, намотала на руку ганчірку, запхала руку в глек, а назад — ані руш! Вона вже й так її смикала, і сяк — нічого не виходить, лише долоня ще дужче набрякла. Отоді-то Муніт зрозуміла, що застрягла по-справжньому. І як заверещить: "Рука! Моя рука!" А Пунті, він зараз уже зовсім глухий, подумав, що почалася пожежа, і собі давай гукати вартовим, щоби вони бігли рятувати послушниць. Уато (він якраз кіз доїв) вибіг із повітки, щоби поглянути, що сталося, і не зачинив за собою двері. Кози вигналися у двір — та ну й собі сновигати під ногами у вартових та дівчат! А Муніт розмахує глеком і верещить, мов навіжена! Такий рейвах учинили, що хоч куди! А тут і Косіль з храму нагодилася та як почала сокотати: "Що сталося?.. Що сталося?.."
Кругле личко дівчини скривилося у глузливій посмішці. Ніби й нічого спільного з крижаною міною Косіль, і все ж зараз Пенте чимось дуже скидалася на неї! Арха від подиву мало не скрикнула.
— Косіль репетує: "Що сталося?.. Що сталося?.." А тоді... тоді руда коза як дасть їй по одному місці!.. — Пенте аж заходилася від веселощів. — А Муніт як торохне козу гле... гле... глеком...
Дівчата вже не стримували сміху.
— А Косіль обернулася до кози і далі своє править: "Що сталося?.. Що сталося?.." — кінець розповіді потонув у реготі.
Вгамувавши сміх, Пенте витерла очі й узялася за друге яблуко.
Арсі було весело з Пенте. Дивлячись на подругу, вона спитала:
— Слухай, Пенте, а як ти потрапила на Атуан?
— Я була шостою дочкою в сім'ї, і батьки просто не змогли б виростити нас усіх і видати заміж. Тож семирічною мене віддали до храму Богокороля в Осаві. Але, мабуть, послушниць там було забагато, тому що невдовзі мене переправили сюди. А може, хтось подумав, що з мене вийде неабияка жриця, абощо... Втім, тут вони прорахувалися! — і Пенте, засміявшись, надкусила яблуко.
— То ти не хочеш бути жрицею?
— Авжеж, ні! Та краще б я вийшла заміж за свинопаса і жила з ним у рові! Тільки б не скніти у цьому бабському царстві, де тебе ховають живцем! Та що дарма про це теревенити, коли мене вже висвятили... Тепер нікуди не дінешся. Але хтозна, може, в наступному житті я стану танцівницею в Авабаті! Бо я таки цього варта!
Арха пильно дивилася на подругу своїми темними очима і нічого не розуміла. Їй здалося, що вона вперше бачить Пенте, її свіже, наче яблучко, приємне, життєрадісне обличчя.
— Невже Храм нічого для тебе не значить? — хрипко запитала приголомшена Арха.
Натомість Пенте, завжди покірна й насторожена, зараз не виказувала ані найменшої тривоги.
— Звісно, я знаю, що ти дуже пишаєшся своїми Володарями, — відказала Пенте байдужо. — Зрештою, у цьому є якийсь сенс, бо ти — їхня єдина, особлива жриця. Тебе не просто висвятили, ти народилася для Безіменних! А тепер поглянь на мене! Як я можу благоговіти перед Богокоролем? Хай там що, але він — лише людина, хоч його палац в Авабаті вкритий золотою бляхою і тягнеться на десять миль околясом. Богокоролеві уже за п'ятдесят і він лисий, як коліно, — про це тобі будь-яка статуя скаже! Б'юсь об заклад, що він так само, як і всі люди, підрізає нігті... Звісно, він — Бог. Та що з того? Гадаю, він стане ще божественнішим, коли помре.
Арха не заперечила Пенте, бо вже й сама потай вважала Божественних Королів Карґада самозванцями, фальшивими божками, які привласнили частину слави, що належала справжнім і вічним Силам. Проте Арха не могла в усьому погодитися з подругою. Щось у словах Пенте лякало юну жрицю несподіваністю і новизною. Арха ще не розуміла, наскільки різними бувають люди і як по-різному вони сприймають життя. Вона почувалася так, ніби визирнула у вікно і побачила там зовсім інший світ, де жили люди, для яких боги нічого не важили. Слова Пенте збентежили Арху, тож вона відповіла хоч і приязно, проте так, наче робила подрузі ласку:
— Все це й справді так... Мої Повелителі померли дуже давно, та й людьми вони ніколи не були... Знаєш, Пенте, а я могла б узяти тебе на службу до Гробниць...