Іноді Арха ловила себе на думці, що вона й справді щось потроху пригадує. Підземні тунелі видавалися такими знайомими, наче були не тільки її володіннями, а й домівкою. Надихавшись п'янких випарів під час танцю перед Троном, Арха відчувала, як легшає її голова, а тіло стає чужим. Боса, у чорній сутані, вона танцювала тут уже не одне століття і знала, що так буде завжди.
І все ж дівчина й досі щоразу дивувалася, коли Тар казала:
— Я дізналася про це від тебе перед твоєю смертю.
* * *
Якось Арха запитала:
— Що то були за люди, котрі намагалися пограбувати Гробниці? І чи вдалося це бодай хоч комусь?
Сама лише думка про пограбування здавалася їй неймовірною. Адже крадькома підібратися до Гробниць було неможливо! Прочани рідко навідувалися на Атуан — навіть жертовних в'язнів присилали частіше. Вряди-годи з підлеглих храмів Чотирьох Королівств прибували нові послушниці, раби та дарунки — золото, пахощі, мідне начиння. Ото й усе! Ніхто не з'являвся тут ані мимохідь, ані з наміром щось купити чи продати, ані з простої цікавості. Сюди приходили тільки виконуючи те чи інше веління. Арха навіть не знала, чи далеко звідси до найближчого містечка — можливо, миль із двадцять, а може, й більше? Так чи інакше, безлюдні пустища досі залишалися найнадійнішими охоронцями Гробниць. Арха не сумнівалася, що кожен, хто перетинатиме пустелю, яка оточує Гробниці, неодмінно вирізнятиметься на її тлі, ніби чорна вівця на засніженому полі.
Останнім часом дівчина проводила з Тар і Косіль майже все своє дозвілля. От і цього холодного квітневого вечора троє жриць зібралися в кімнаті Косіль, поряд із храмом Богокороля. Вони сиділи біля невеликої кабиці, у якій тихо палахкотіла суха шавлія. У сусідній залі, за дверима, Манан із Дюбі грали на підлозі в цурки, по черзі підкидаючи вгору жменьку різьблених паличок і намагаючись ловити їх затиллям долоні, — нерідко, коли ніхто не бачив, Арха й собі бавилася з Мананом у цю гру, сховавшись у внутрішньому дворику Малого Дому.
Жриці бесідували, і їхній розмові не заважали ні стук гральних паличок, ані хрипке бурчання гравців, що долинало із сусідньої кімнати. Надворі сутеніло — наближалася тривожна горобина ніч. Час від часу дахом перебігали важкі краплі дощу.
— Так, у давнину не бракувало ласих до тутешніх скарбів. Але жоден злочин проти Гробниць не залишився безкарним, — відповіла Тар. Іноді, попри свою мовчазну вдачу, вона любила розповісти кілька повчальних історій, напоумлюючи Арху. Власне, сьогодні й випала одна з таких рідкісних днин.
— Як же ці люди зважилися на таке блюзнірство?
— О-о-о! — відказала Косіль. — То були не прості люди, а чарівники, маги з Внутрішніх Земель. Тоді Богокороль ще не правив Карґадськими землями, і ми не були такими могутніми, як тепер. Чаклуни припливали із заходу, грабували порти Kapero-Ату й Атуану і навіть нападали на священний Авабат. Вони казали, що полюють на драконів, але насправді нищили наші міста і храми.
— Їхні герої вдиралися сюди, щоби випробувати свої мечі та накласти на нас свої безбожні чари, — продовжувала Тар. — Утім, наймогутнішому з них, великому магові та повелителю драконів, тут не поталанило. І хоч давно це було, але люди й досі пам'ятають, як усе сталося. Того чародія звали Ерет-Акбе. Він був королем і Архімагом усього Заходу. В Авабаті цей зайда схилив на свій бік бунтівних вождів і, щоби захопити владу над містом, виступив проти Верховного Жерця внутрішнього Храму Богобратів. Довго билися людські чари проти божественних блискавиць — від храму, де вони герцювали, каменя на камені не залишилося. Але, зрештою, жрець розтрощив чарівну патерицю мага, розбив надвоє його магічний оберіг — і здобув перемогу. Ерет-Акбе втратив свою силу і дременув із Авабата, сподіваючись знайти прихисток на крайньому заході Земномор'я. Там він і загинув у двобої з драконом. А Внутрішні землі після його смерті почали занепадати... Жерця, який переміг Ерет-Акбе, звали Інтатін. Він належав до роду Тарбів і через сотні літ, згідно з пророцтвом, започаткував династію королів-жерцін Кареґо-Ату, від яких походять і карґадські Богокоролі. З часів Інтатіна могутність карґадських земель невпинно зростала. Тож відтоді лише кілька сміливців-магів наважувалися забратися у Скарбницю. Дуже вже їм кортіло повернути потрощений оберіг Ерет-Акбе. Але дарма! Реліквія й досі там, де їй належить бути згідно з волею Архіжерця. І кістки тих заброд — також... — Тар урочисто вказала на землю в себе під ногами.