Арха непевно ступала вперед. Вона йшла вздовж стіни, що тяглася ліворуч від неї. Біля входу в тунель, що вів до Лабіринту, жриця зупинилася та прислухалася, а тоді тихо поклала долоню на мур і відчула слабке дрижання кам'яних брил. Прохолодне повітря підземелля наповнював чужий дух. То були пахощі дикої шавлії, що росте на безлюдних пагорбах навколо Гробниць.
Арха повільно рушила назустріч запахові. Пройшовши кількадесят кроків, вона почула ходу незнайомця. Він ступав майже так само тихо, як і Арха, але йому вочевидь бракувало впевненості. Раптом до її вух долинув невиразний шум — здається, чужинець спіткнувся об нерівну долівку і мало не впав. Але в ту ж мить усе стихло. Арха трохи зачекала, а тоді рушила далі, пучками пальців обмацуючи стіну праворуч. Невдовзі вона натрапила на вмуровану металеву штабу[9], зупинилася і, ставши навшпиньки, дотяглася до шорсткого залізного руків'я, що стриміло зі стіни. А відтак щосили шарпнула важіль униз. Спочатку почувся жахливий скрегіт, а потім щось брязнуло. Звідкись жбухнуло снопом синіх іскор. Немов сварячись між собою, звуки відлунювали у темряві тунелю. Арха простягнула руку і намацала перед собою вищерблену поверхню залізних дверей.
Дівчина глибоко вдихнула і, тримаючись правої стіни тунелю, неквапом подалася до ляди у Тронній Залі. Вона йшла тихо і сторожко, хоча тепер у цьому вже не було потреби. Арха спіймала злодія, адже двері, через які він пройшов, були єдиним входом і виходом з Лабіринту. Вони не відмикалися зсередини. Тож тепер чужинець опинився у пастці, з якої йому було не вибратися.
Арха повагом проминула Трон і увійшла до колонної зали. Перед наповненою жаром бронзовою чашею, що стояла на високій тринозі, жриця повернула і рушила до семи східців, що вели до Трону. Вона ступила на першу сходинку, вклякнула і припала чолом до холодного брудного мармуру, засміченого мишачими кістками, що їх із-під склепіння понакидали мисливі сови.
— Пробачте мені, що я бачила, як розвіялася ваша темрява, — пошепки благала Арха. — Даруйте, що бачила наругу над вашими могилами. Але я помщуся за вас! О, мої Повелителі, небавом смерть оддасть зловмисника вам у руки, і душа його ніколи не відродиться!
Проте навіть у цю мить перед очима Архи бриніло мерехтливе сяйво, світло життя, що кільчилося у володіннях смерті. Її гризла лише одна думка: "Як дивно все це було, як дивно..." Згадуючи те, що сталось у Підмогиллі, вона чомусь не відчувала ні гніву, ні жаху.
— І що я маю сказати Косіль? — запитала себе Арха, коли вийшла надвір і закуталась у плащ, ховаючись від поривів північного вітру. Трохи подумавши, відповіла: — А нічого! Ще не час... Адже я — Володарка Лабіринту. Богокороля це не стосується. Я розповім їй про все, щойно приготуюся до страти нечестивця. Але як же мені звести його зі світу? Треба буде покликати Косіль — хай подивиться, як він конатиме. Адже вона просто обожнює смерть. Цікаво, що шукав той чужинець? Може, він несповна розуму? І як він взагалі потрапив до підземелля? Ключі від ляди і Невільницького входу є лише у нас із Косіль. Мабуть, все-таки через Невільницький вхід. Але ж ті двері міг відчинити хіба що чаклун... Чаклун?!..
Арха зупинилася, хоча вітер мало не збивав її з ніг.
"Так, це — чарівник, чаклун із Внутрішніх земель, він шукає амулет Ерет-Акбе!"
І думка ця раптом видалася їй настільки урочою та знадливою, що Арху аж у жар кинуло. Дівчина зареготала. Її оточувало безмовне темне пустище. Шаленів пронизливий вітер. У Великому Домі всі давно вже поснули. Легкий, невидимий у темряві сніг звивався над землею, підхоплений вітром.
"Якщо він завдяки чарам знайшов вхід серед бурих скель, то, либонь, зуміє відчинити й інші двері! І я не зможу йому завадити!"
На якусь мить Арха оторопіла від цієї думки, але небавом знов опанувала себе. Так, це Безіменні дозволили чужинцеві увійти. Чому б і ні, зрештою? Він все одно не зміг би їм зашкодити. То чи варто боятися злодія, який не може втекти з місця крадіжки? Втім, якщо незнайомець спромігся так далеко зайти, то він, звісно, володіє неабиякими чарами, знаннями та силою. Але далі його чекає жорстоке розчарування! Жоден смертний не годен змагатися із Безіменними, суперечити волі Тих, що сидять на Порожньому Троні.
Щоби переконатися у слушності своїх думок, Арха подалася до Малого Дому. На ґанку спав Манан, закутавшись у плащ і стару вовняну ковдру, що правила йому за зимову постіль. Арха тихо, щоб не розбудити слугу, увійшла до будинку. У закуті порожньої зали вона навпомацки відімкнула тісну комірчину і довго викрешувала іскри з кременя, допоки врешті не знайшла в підлозі потрібне місце. Тоді стала навколішки та підважила кам'яну плиту. У шпарині між брилами підлоги дівчина намацала невеликий брудний клапоть грубої тканини. Арха висмикнула віхоть і відсахнулася: просто в обличчя їй ударив промінь світла.