Обоє втікачів геть вибилися із сил. Повільно, наче двоє крихітних павуків, що повзуть по нерівній стіні, вони дибали вгору широченним схилом пагорба, доки не дісталися до порослого дикою шавлією перевалу. Осяяні вранішнім промінням, вони замилувалися горами, що височіли на заході, — сонце визолотило далекі вершини, підніжжя яких іще ховалося у фіалкових досвітках. Гед і Тенар трохи постояли, а тоді рушили далі, геть від Гробниць. І небавом зникли за перевалом, над яким займався новий день.
ЗАХІДНІ ГОРИ
Тенар прокинулася, ледве опам'ятавшись від нічного жахіття. Їй снилися Гробниці: вона блукала підземеллям так довго, що з неї почала відпадати плоть, і їй стало видно, як біліють у темряві голі кістки зап'ястків... Прокинувшись, дівчина відчула пахощі шавлії. Золотаве проміння сонця вдарило їй у вічі. Тенар одразу охопило радісне піднесення. Вона витягла руки з чорних рукавів мантії, сіла й озирнулася навколо з невимовним задоволенням.
Вечоріло. Сонце поволі ховалося за гори. Вітер хоча й ущух, але було досить холодно. Жодне шемрання не порушувало тиші. Промені призахідного сонця торкалися кожної галузки, золотавим павутинням мріли у повітрі. Тверді, як стерня, стебла пустельних трав кололи руку, якою дівчина спиралася на землю.
Чаклун лежав на голій землі, ліворуч від Тенар. Закутавшись у плащ і підклавши під голову кулак, він міцно спав. Уві сні його обличчя було серйозним, навіть трохи суворим. Друга рука Геда вільно лежала у грязюці під кущем чортополоху, всіяним дрібними шпичаками та сірим пухом. Чаклун і пустельний будяк. Рослина і сплячий чоловік... Це було дуже дивно, адже сила цього чужинця мало чим поступалася Одвічним Силам Землі, він розмовляв із драконами, словом приборкував землетруси. А зараз просто лежав долі, торкаючись рукою приземкуватого куща, і спокійно спав.
Нараз Тенар подумала про те, що життя у цьому світі є чимось набагато значнішим і загадковішим, ніж вона досі могла собі уявити. Небесне сяйво торкалося її запилюженого волосся, золотило стебла хирлявої трави, шавлії та будяків. Сутеніло. Із настанням темряви дедалі холоднішало. Тенар підвелася і заходилася збирати суху шавлію, ламаючи її міцне, грубе бадилля, яке супроти кволої травички здавалося справжнім деревом. Украй знесилившись, Гед і Тенар зупинилися у цій місцині пополудні, коли ще було тепло. Західний схил гори, з якої вони щойно зійшли, та кілька миршавих кущів ялівцю давали цілком пристойний притулок. Напившись води, втомлені мандрівці вклалися спати.
У вечірньому небі займалися зорі. Назбиравши оберемок хмизу, Тенар руками вирила яму в кам'янистому ґрунті, поклала туди купку сухого бур'яну та паліччя і викресала вогонь. Багаття спалахнуло майже одразу і невдовзі над ямою затанцювало рожеве полум'я. Смолистий димок легко звивався вгору. При світлі вогнища навколишня темрява здавалася ще густішою.
Шемрання вогню розбудило Геда. Він важко підвівся, розтираючи руками смагляве обличчя, і підійшов ближче до вогню.
— Цікаво, чи... — промовив він сонно.
— Знаю, але без вогню нам тут не переночувати. Надто зимно!
За хвилину Тенар додала:
— Може, ти знаєш чари, які не дадуть нам замерзнути або приховають полум'я?..
Він сів біля багаття, майже торкаючись п'ятами вогню, й обхопив руками коліна.
— Бр-р-р!.. — його аж пересмикнуло. — Вогонь — набагато краще, ніж чари. Я напущу трохи мани, щоби нас не було видно. Якщо хтось проходитиме неподалік, то побачить лише купу каміння і бурелому. Як ти гадаєш, нас переслідуватимуть?
— Важко сказати... Про тебе знали лише Косіль і Манан. Але вони загинули. Косіль напевне була у Тронній Залі, коли впала стеля. Либонь, там усі думають, що я також була у храмі і загинула під руїнами, — Тенар і собі обхопила руками коліна. — Сподіваюся, що решта споруд уціліли. Здаля було важко розгледіти, та й пилюка заважала... Напевне, гнів Безіменних оминув інші храми та будівлі. Тож дівчата, котрі спали у Великому Домі, мабуть, не постраждали...
— Не переживай! Усе обійшлося... Адже Гробниці поглинули самі себе. Принаймні я бачив золотий дах якогось храму — отже, він не завалився. А біля підніжжя пагорба метушилися люди...
— Що вони скажуть, що подумають!.. Бідна Пенте! Тепер її можуть призначити Верховною Жрицею Богокороля. Але ніхто не мріяв про втечу з Гробниць так, як вона. Пенте завжди цього хотіла, а я її не розуміла. Що ж, можливо, тепер вона й справді втече, — Тенар усміхнулася. Її переповнювала радість, яку не могли затьмарити ані тривожні роздуми, ані страх.