— Я, — тихо відповіла Арха, замислено дивлячись убік.
Якось вона запитала Манана:
— А що робила та жінка... мати дівчинки... коли ви прийшли за дитиною?
Манан про це нічого не знав, тому що в останню подорож його не взяли. Вона також нічого не пам'ятала, адже який, власне, сенс пам'ятати таке? Все це залишилося в минулому, в далекому минулому. А вона потрапила туди, куди мусила потрапити. Бо єдине місце у Всесвіті, де Арха може бути собою, — це Гробниці Атуану.
Упродовж першого року свого тутешнього життя вона спала у великій загальній кімнаті — разом з іншими дівчатками, яким було від чотирьох до чотирнадцяти літ. Проте вже тоді Манан був особистим охоронцем майбутньої Єдиної Жриці — його вибрали з-поміж десяти інших стражників. Її ліжко стояло в глибині крихітної ніші, трохи осторонь від довгої, скупо освітленої загальної спальні у Великому Домі. Перед тим як заснути дівчатка перешіптувалися та хихотіли, а сірими ранками, позіхаючи, заплітали одна одній коси. Коли Тенар втратила своє дитяче ім'я і стала Архою, її переселили до Малого Дому. Там у неї була схожа на колодязь кімната, у якій вона спала вночі і могла усамітнитися вдень. Будинок також належав Арсі — ніхто не міг увійти у Дім Єдиної Жриці без її дозволу. Коли вона була ще малою, їй подобалося слухати, як люди покірно стукають у двері, і спроквола відповідати їм: "Можете увійти!" Правда, обидві Верховні Жриці, Тар і Косіль, вважали своїм привілеєм право заходити в дім без стуку. І це її трохи дратувало...
Збігали одноманітні дні, минали роки. У дівчат, по суті, не було часу на розваги: вони слебезували[2] священні пісні та вивчали обрядові танці, студіювали історію Карґадського королівства і вникали в таємниці божеств, яким невдовзі мали віддано служити: Богокороля з Авабата та Богобратів Атуаха й Вулуаха. Обряди Безіменних вивчала лише Арха — щодня, окремо від інших дівчаток, вона протягом години опановувала тонкощі свого майбутнього служіння. Її єдиною наставницею була Тар, Верховна Жриця Богобратів.
Вільний від науки час дівчата проводили у господарських клопотах: вчилися прясти та ткати, поралися у полі та городі, куховарили (їжа тут була простою і невибагливою: юшка із сочевиці, гречана каша, тушкована капуста з морквою та цибулею, яблука, мед, бринза, прісні коржі з гречаного борошна).
А втім, бодай хоч трохи розважитися можна було тоді, коли випадала нагода порибалити — неподалік, за милю від Гробниць, у річці, що повагом несла свої темно-зелені води кудись на північ. Тоді, взявши з собою кілька яблук або гречаників, можна було цілісінький день просидіти в очереті, спостерігаючи за тим, як тихо тече зелена вода або як поволі котяться горами прозорі тіні від хмар. Потрібно лише стримуватися і не верещати від захвату, коли пощастить витягти на берег маленьку блискучу рибку, інакше Мебет одразу засичить гадюкою: "Ану, цить! Вгамуйся, дурепо!"
Мебет служила при храмі Богокороля, а рибальство було її єдиним захопленням. Вдача у цієї молодої темношкірої жінки була твердою й гострою, як криця — сваритися з нею не наважувалися навіть жриці. Тож дівчатка мусили вважати, щоби не розсердити Мебет і не втратити її рибальської прихильності. Інакше не бачити тобі річки — хіба що вряди-годи влітку, коли пересихають колодязі і доводиться носити воду... А це вже справжня мука: треба йти півмилі вниз до річки, а тоді, підхопивши на коромисло два відра води, повертатися назад, на гору. Попервах нібито й неважко, але згодом відра наливаються свинцем, коромисло врізається в тіло — плечі печуть вогнем, немов до них приклали розжарене залізо. Кожен крок дається важче від попереднього. Врешті-решт, діставшись до рятівного затінку за Великим Домом, дівчата виливають воду в дерев'яний кадіб. І все починається знову...
За неприступними для невтаємничених мурами Гробниць — так завжди називалася ця найдавніша і найбільша святиня всіх чотирьох земель Карґадського королівства — жило лише кількасот людей. Натомість різних споруд тут не бракувало: три храми, Великий Дім, Малий Дім, казарми стражників... Зовні до мурів Гробниць тулилися численні господарські будівлі, овечі кошари та непримітні помешкання для челяді та рабів — здалеку все це скидалося на занедбане містечко, над яким золотом сяяли вежі святинь.
Кубічна споруда Храму Богобратів — без вікон, з низенькими сходами та дверима — зовні була облицьована білими кахлями. А на сто років "молодший" Храм Богокороля знаходився трохи нижче, в оточенні масивних білих колон з фарбованими капітелями[3]. Кожну колону вирізьбили з могутнього кедрового стовбура — деревину привезли морем із лісистого острова Ґур-ат-Ґур, а потім двадцятеро рабів перетягли кедрину через пустелю.