— Це шампанське таке добре, Жорже, — сказала Маргарита, змінюючи тему розмови. Вона простягла руку через стіл, взяла Дюпона за пальці, потім перевернула його руку долонею догори і з силою вп’яла свої нігті в її м’яку плоть. — Ти в мене такий розумний, так багато знаєш, — повільно мовила жінка, спостерігаючи, як гримаса болю на обличчі генерала змінилася на вираз блаженства. — Слухай, Жорже, замов іще пляшку й щось попоїсти, добре? Поки ми тут сиділи, я не на жарт зголодніла!
РОЗДІЛ 5
Леоні та Анатоля провели до окремого кабінету на другому поверсі бару «Ромен», вікна якого виходили на вулицю.
Повернувши Анатолю його піджак, Леоні зайшла в невеличку прилеглу вбиральню, щоб там умитись і причепуритися. Хоча її сукня й потребувала певного ремонту, яким зазвичай займалася служниця, дівчина сама впоралася з цією проблемою, приколовши відірвану облямівку, і одіж набула більш-менш пристойного вигляду.
Нахиливши люстерко до себе, Леоні глянула на своє віддзеркалення. Після панічної нічної втечі вулицями Парижа її обличчя й досі пашіло, а смарагдові очі яскраво виблискували у світлі свічок. Тепер, коли небезпека вже минула, уява Леоні почала малювати пережите яскравими барвистими фарбами — як дивовижну авантюрну пригоду. Швидко забулися спотворені ненавистю обличчя чоловіків, забувся власний переляк.
До простої вечері з телячих відбивних та смаженої картоплі Анатоль замовив два келихи мадери, а потім — червоне вино.
— Якщо не наїсися, то можна буде ще замовити грушеве суфле, — сказав Анатоль, відпускаючи гарсона.
Поки вони їли, Леоні розповіла Анатолеві все, що трапилось, — аж до того моменту, коли він її знайшов.
— Цікаві типи, ці абоненти, — сказав Анатоль. — Їхня мета — зробити так, щоб на території Франції виконували лише французьку музику. Іще 1860 року вони закидали Тангейзера[4] всіляким непотребом і зігнали його зі сцени. — Він стенув плечима. — Вважається, що насправді музика їх зовсім не цікавить.
— У чому ж тоді причина?
— Звичайнісінький шовінізм — от і все.
Відсунувши крісло від столу, Анатоль випростав свої довгі стрункі ноги й дістав із кишені жилетки портсигар. — Не думаю, що Париж іще коли-небудь наважиться на оперу Вагнера. Принаймні, не зараз.
Леоні на мить замислилась.
— А чому Клод подарував тобі два квитки на цю оперу? Хіба він — палкий прихильник мосьє Вагнера?
— Колись був, — відповів Анатоль, тицяючи цигаркою в срібну кришку портсигара, щоб ущільнити тютюн, — але зараз — уже ні. — Нахилившись, він витяг із бічної кишені коробку «Вестас» і чиркнув сірником. — Чудовий захід сонця, що його переплутали з прекрасною вранішньою зорею, — ось так Клод нещодавно схарактеризував творчість Вагнера. Хоча, даруйте, — глузливо додав Анатоль, ляснувши себе по лобі. — Я й забув. Тепер ми маємо величати його Клод-Ашиль.
Дебюссі, блискучий — хоча й суперечливий — піаніст і композитор, мешкав разом із батьками та родичами в тому самому багатоквартирному будинку на Рю де Берлін, що й родина Верньє. Навчаючись у консерваторії, він був одночасно і її кошмаром, і її найбільшою надією, хоч останнє викладачі неохоче визнавали. Однак у вузькому колі друзів його заплутане амурне життя приваблювало більше, аніж його творчість. Теперішньою фавориткою Дебюссі була двадцятичотирирічна Габріель Дюпон.
— Цього разу це серйозно, — повідомив по секрету Анатоль своїй сестрі. — Габі розуміє, що музика має бути на першому плані, і це його, звичайно ж, цілком улаштовує. А ще вона терпляче ставиться до його звички кожного вівторка щезати для відвідин салонів метра Маллярме, бо знає, що це поліпшує його настрій, який йому псує академія своїми безустанними кпинами та скаргами. Вони просто не розуміють його генія, бо вже старі й дурні.
Леоні здивовано підняла брови.
— А я гадаю, що Ашиль сам накликає на свою голову більшу частину неприємностей. Він надто швидко свариться з тими, хто міг би його підтримати. Він доволі гострий на язик і з легкістю готовий образити кого завгодно. Таке враження, що Клод навмисне намагається бути грубим, бундючним і важким у спілкуванні.
Анатоль зробив затяжку й не став заперечувати.
— Хоч ми з ним і друзі, — сказала Леоні, розбовтуючи вже третю ложку цукру в чашці з кавою, — але скажу чесно, я не можу не погодитися багато в чому з його критиками. Як на мене, його композиції є дещо розмитими й нечіткими. Вони… як це краще сказати… якісь бентежні. Звивисті та заплутані абощо… Часто я клопочу собі голову тим, що ніяк не можу впіймати лейтмотив. Таке враження, ніби слухаєш музику, занурившись у воду.