Анатоль посміхнувся.
— Ага! У тім-то й річ. Дебюссі каже, що слухач мусить «утопити» своє відчуття основної тональності. Він прагне музичними засобами висвітлити ефемерні й мінливі зв’язки між матеріальним та духовним світами, видиме й невидиме, а цього не можна досягти традиційними способами.
Леоні скорчила гримаску.
— Зазвичай такі велемудрі висловлювання не означають анічогісінько.
Анатоль проігнорував її зауваження.
— Клод уважає, що натяки, тонкі нюанси й невиразні образи є потужнішими, правдивішими та промовистішими за пряме твердження й безпосередній опис. Що цінність і сила далеких спогадів перевершують цінність і силу чіткої та свідомої думки.
Леоні іронічно посміхнулась. Їй дуже імпонувала вірність брата своєму другові, але вона ні на мить не сумнівалася, що зараз Анатоль дослівно повторював те, що не раз чув від Клода. Вона прекрасно знала, що, попри всю пристрасну апологетику творів свого друга, Анатоль охочіше слухатиме Оффенбаха й оркестр у Фолі Бержер, аніж твори Дебюссі, Дюка та будь-кого з їхніх друзів по консерваторії.
— Оскільки сьогодні ми ділимося таємницями, — додав Анатоль, — то зізнаюся, що минулого тижня я таки сходив на вулицю Де ля Шоссе Д’Антен і придбав примірник Клодових «П’яти поем» на вірші Бодлера.
Очі Леоні спалахнули роздратуванням.
— Анатолю, ти ж обіцяв матері цього не робити.
Брат знизав плечима.
— Та отож, але я не міг утриматися. Ціна була дуже помірною, до того ж фірма Беї надрукувала маленький наклад, лише сто п’ятдесят примірників. Тому я вважаю, що вигідно вклав гроші.
— Нам слід обережніше витрачати наші кошти. Маман розраховує на твою розважливість. Ми не можемо собі дозволити залазити в нові борги. — Вона помовчала, а потім додала: — Між іншим, а скільки грошей ми винні?
Їхні погляди зустрілися.
— Слухай, Леоні, припини. Тобі не слід перейматися нашими господарчими витратами.
— Але…
— Ніяких «але», — відрубав Анатоль.
Леоні набурмосилась і відвернулась.
— Ти поводишся зі мною наче з дитиною!
Брат розсміявся.
— От коли вийдеш заміж, тоді й набридатимеш своєму чоловікові безкінечними розпитуваннями про родинні фінанси, а доти тобі доведеться потерпіти… Однак даю слово, що віднині я не витрачу жодного су без твого дозволу.
— Не смійся з мене!
— І не те що су — навіть жодного сантима! — добродушно покепкував Анатоль.
Леоні ще трохи позлилась, а потім здалася.
— Дивись, ловлю на слові, — зітхнула вона. — Потім перевірю.
Анатоль урочисто перехрестився.
— Ось бачиш! Слово честі.
Якусь хвилинку вони мовчки всміхались одне одному, а потім веселий вираз зійшов з обличчя Анатоля. Він нахилився через стіл і ніжно накрив долонею маленьку руку сестри.
— Знаєш, манюню, якщо серйозно, то навіть не знаю, як виправдатися перед тобою за те, що я спізнився сьогодні на виставу й тобі довелося самій пережити ввесь цей жах. Ти мені пробачиш?
Леоні посміхнулася.
— Та я вже й забула.
— Я не заслуговую на таку шляхетність. А ти, до речі, поводилася дуже сміливо. Більшість дівчат на твоєму місці просто б розум стратили від ляку. Я пишаюся тобою. — Він відкинувся на спинку крісла й запалив цигарку. — Хоча може статися, що цей вечір іще повернеться до тебе неприємними спогадами. Зазвичай шок буває найсильнішим уже після самої події.
— Я не така вже й боягузка, — відказала Леоні з твердістю в голосі. Вона почувалася бадьорою та повною сил. Їй здавалося, що вона стала вищою, сміливішою, дужчою. І ніякого тобі пригнічення та розгубленості взагалі.
Годинник на камінній полиці відбив час.
— Але ж, Анатолю, раніше ти ніколи не спізнювався на підняття завіси.
Анатоль відсьорбнув коньяку.
— Завжди щось колись буває вперше.
Леоні підозріло примружила очі.
— А що завадило тобі прийти? Чому ти затримався?
Він неквапливо поставив пузатенький келишок на стіл і посмикав себе за навощені кінчики вусів.
Це ознака того, що він явно щось від мене приховує.
Очі Леоні звузилися ще більше, перетворившись на щілинки.
— Анатолю, я чекаю!
— У мене була домовленість зустрітися з клієнтом з іншого міста. Він мав прибути о шостій, але спізнився й затримався на довший час, аніж я розраховував.