Ще один омнібус, прямуючи до бульвару Гюсмана, проїхав між Леоні та пишним фасадом палацу Ґарньє. На його верхній площадці кондуктор компостував квитки й час від часу давав свистки. Підпилий старий солдат з медаллю за Тонкій на грудях, похитуючись, виспівував якусь військову пісню. Леоні помітила навіть клоуна з набіленим обличчям. На ньому була чорна кепка та костюм із золотистими блискітками.
Як же він міг змусити мене так довго чекати?
Церковні дзвони задзвонили на вечірню, і їхні протяжні звуки відбилися луною від бруківки. Де це? На Сен-Жерве чи якійсь іншій церкві поблизу?
Леоні злегка стенула плечима. Пригніченість у її очах змінилася на збудження. Якщо їй кортить почути оперу «Лоенґрін» мосьє Вагнера, то вона мусить наважитись і зайти всередину сама.
А чи зможе?
Зможе. Бо хоча й не мала супроводу, зате мала квиток.
А чи наважиться?
Леоні замислилася. Це була паризька прем’єра опери. І чому вона має позбавляти себе задоволення лише через те, що Анатоль спізнився?
У театрі велично сяяли розкішні люстри. Залитий світлом, він уособлював вишуканість та елегантність, тож такою можливістю справді не можна було нехтувати.
Леоні ухвалила рішення. Побігши сходами вгору, вона пройшла крізь скляні двері та приєдналася до натовпу.
Пролунав попереджувальний дзвінок. Лише за дві хвилини піднімуть завісу.
Блиснувши нижньою спідничкою та шовковими панчохами, Леоні кинулася через мармуровий обшир Ґранд-фойє, однаково приваблюючи як здивовані, так і захоплені погляди. У свої сімнадцять Леоні ось-ось мала перетворитися на пишну красуню: уже не дитина, але в ній іще часто на ледь уловиму мить прозирала та маленька дівчинка, якою вона колись була. Їй пощастило мати модний на той час тип краси й ностальгійно-прекрасний колір обличчя, що їх так цінували мосьє Моро та його друзі з братства прерафаелітів.
Одначе її краса була оманлива. Характер Леоні мала рішучий, а не слухняний, сміливий, а не скромний; вона була сучасною дівчиною з сильними пристрастями, а не сором’язливою середньовічною панночкою. І дійсно, Анатоль часто дражнив її, порівнюючи з героїнею поетичного твору Росетті «Діва-обраниця», додаючи при цьому, що Леоні схожа на неї лише зовні, але не внутрішньо. Просто як віддзеркалення. Як двійник — і все. За своєю вдачею ж Леоні була зовсім іншою. З чотирьох стихій вона була вогнем, а не водою, землею, а не повітрям.
Її білі як крейда щоки розпашілися. Густі рудувато-каштанові кучері вибилися з-під гребінця й розсипалися по оголених плечах. Разюче-прекрасні зелені очі, обрамлені довгими попелястими віями, блискали гнівом.
Він же дав слово, що не спізниться!
Однією рукою тримаючи поперед себе, як щит, сумочку, а другою — сукню, Леоні вихором помчала по мармуровій підлозі, не звертаючи жодної уваги на довгі осудливі погляди матрон і вдовиць. Проскочивши повз рожеві колони, позолочені статуї та фризи, вона кинулася до широченних парадних сходів і зацокотіла по них штучними перлинами та посрібленими намистинами, що прикрашали край її сукні. Леоні мала на собі тугий корсет, тому дихання її було уривчастим, а серце тьохкало зі швидкістю секундоміра.
Проте вона не стишувала ходи, бо побачила, що ліврейні лакеї вже почали були зачиняти двері до Великої зали. Додавши сил, Леоні рвонула вперед і вчасно опинилась у проході. «Ось», — сказала вона, тицьнувши білетерові квиток. — «А трохи згодом прийде мій брат…»
Білетер відступив і пропустив її всередину.
Після гамірливих та лунких пасажів Гранд-фойє, глядацька зала видалася напрочуд тихою та спокійною. Стишений шепіт, привітання, ввічливі розпитування про здоров’я та сімейні справи — усе це приглушували й поглинали грубі килими та численні ряди оксамитових сидінь.
Розрізнені звуки дерев’яних і мідних духових інструментів, гами, арпеджіо та фрагменти опери лунали дедалі гучніше, піднімаючись з оркестрової ями, наче завитки диму з осінніх вогнищ.
Усе ж таки я потрапила сюди!
Леоні вгамувала себе й розправила сукню. Щойно придбана в універмазі «Ля Самарітен» одягачка була цупкою, бо ще не ношена. Відкотивши довгі зелені рукавички вище ліктів так, щоб виднілася лише смужка оголеного тіла, дівчина пішла повз крісла до сцени. Їхні з братом місця були в першому ряду — найкращі в усій залі. Про це потурбувався композитор Клод Дебюссі, їхній сусід і приятель Анатоля. Леоні йшла, а праворуч та ліворуч від неї чорніли ряди шовкових циліндрів, колихалися пера дамських зачісок і розшиті блискітками опахала. То тут, то там було видно червоні й пурпурові щоки холеричних удовиць із ретельно вкладеним сивим волоссям. На кожен погляд Леоні відповідала сердечною посмішкою та легким кивком.