У неділю вранці Мередіт пішла до паризької опери в палаці Гарньє.
З 1989 року в Парижі з’явився новий бетонний оперний театр у Бастилії, і палац Гарньє використовувався тепер головним чином для балетних вистав. Проте в епоху Дебюссі ця розкішна барокова споруда являла собою місце, де можна було й себе показати, і на людей подивитися. Саме тут сталося сумнозвісне антивагнерівське заворушення 1891 року, і саме на тлі цього театру відбувалися події роману Гастона Леру «Привид опери».
Мередіт дійшла до театру пішки за п’ятнадцять хвилин. Спочатку вона пробиралася крізь натовпи туристів, що прямували до Лувру, а потім пішла по Авеню дель Опера аж до самого театру. Його будівля була витвором дев’ятнадцятого сторіччя, але транспортний потік цілковито належав століттю двадцять першому. То було щось зовсім божевільне: авта, скутери, вантажівки, автобуси й мотоцикли, які намагалися наскочити на неї з усіх мислимих напрямків. Узявши власне життя у свої руки, Мередіт, петляючи туди-сюди, подалася через цей неймовірний транспортний потік і таки змогла дістатись острівця безпеки, на якому вивищувався палац Гарньє. Їй аж дух забило від захвату: неймовірної краси фасад, величні балюстради, рожеві мармурові колони, позолочені статуї, оздоблений прикрасами біло-золотистий дах і мідно-зелений купол, що тьмяно виблискував у променях жовтневого сонця. Мередіт спробувала уявити собі болотисту місцевість, на якій був споруджений цей театр. Замість вантажівок і легковиків, що нетерпляче клаксонили, вона спробувала уявити карети, жінок у довгих і широких сукнях та чоловіків у циліндрах. І не змогла. Голоси минулого не могли пробитися крізь гамір і метушню.
Дізнавшись, що, попри вихідний день, театр був відчинений завдяки благодійному концерту, що мав відбутися трохи пізніше, Мередіт полегшено зітхнула та зраділа. Щойно вона ввійшла всередину, як тиша історичних сходів і балконів огорнула її своїми обіймами. Велике фойє було точнісінько таким, яким вона звикла бачити його на фотографіях: мармуровий обшир, що простерся перед нею, наче неф величного собору. А далі, під куполом, виднілися парадні сходи.
Озираючись довкола, Мередіт рушила вперед, сумніваючись, чи можна входити всередину. Підошви її кросівок попискували на мармуровій підлозі. Двері до глядацької зали були прочинені, і вона прослизнула всередину. Їй кортіло на власні очі побачити знамениту шеститонну люстру та розписану Шагалом стелю.
Перед сценою вправлявся музичний квартет. Мередіт потихеньку, намагаючись не привертати уваги, сіла в задньому ряду. На якусь мить вона відчула поруч із собою привид свого колишнього «я» — музикантки, якою вона так і не стала. Він теж потихеньку прослизнув до зали й сів поруч із нею. Це відчуття було таким сильним, що їй аж запраглось озирнутись і поглянути на сусіднє сидіння.
Слухаючи, як з оркестрової ями линуть, повторюючись, уривки мелодій, Мередіт пригадала, що багато разів робила те саме. Чекала за кулісами зі смичком та скрипкою в руках. Оте гостре передчуття чогось незвичайного, що нуртувало в грудях, — наполовину адреналін, наполовину страх перед публікою. Останнє — найтонше — настроювання струн і смичка, дощик із порошку каніфолі, що падає на чорний поліестер її довгої концертної сукні.
Першу скрипку мати купила Мередіт, коли їй було вісім, одразу ж після того, як вона в них оселилась назавжди і припинила відвідувати свою справжню матір по вихідних. Футляр зі скрипкою чекав її на ліжку в спальні — бажаний подарунок для дівчинки, ошелешеної й обрадуваної тим, що життя подало їй рятівну руку. Для дитини, котра вже встигла чимало натерпітись у своєму житті.
І вона обома руками вхопилася за шанс, який їй випав. Музика стала для неї засобом утечі від жахливого минулого. У дівчинки проявилися здібності: вона все хапала на льоту й невтомно та багато працювала. У дев’ять років вона вже грала в концерті шкільних оркестрів, улаштованому в студії «Мілуокі Беллі Компані» мистецького центру «Вокерс-Пойнт». Згодом вона взялася також і за фортепіано, і невдовзі в її житті запанувала музика.
Мрія стати професійною музиканткою не полишала Мередіт протягом шкільних років — від початкових класів і аж до останнього року в середній школі. Учителі заохочували її подати документи до консерваторії та переконували, що вона має хороший шанс пройти. Мері теж заохочувала її.
Проте в останній момент Мередіт передумала. Чомусь сама себе переконала, що їй бракує здібностей. Що не має музичного хисту. І натомість подала документи до університету Північної Кароліни на факультет англійської мови — і вступила. Загорнувши свою скрипку в червоний шовк, вона поклала її у футляр, оббитий усередині блакитним оксамитом, і заховала. Потім ослабила струни на дорогоцінних смичках і замкнула їх у спеціальний скринці. Туди ж вона поклала й коробок із каніфоллю. Віднісши все це до комірчини, дівчина замкнула її та подалася з Мілуокі до університету.