Багато з тих туристичних пам’яток, у яких вона воліла б побувати, були наразі зачинені для відвідування, отже, знову згадавши про Дебюссі, Мередіт вирішила повернутися до будинку на колишній Рю де Берлін, де минули дитинство та молодість композитора. Тож, знявши куртку й пов’язавши нею талію, вона рушила в дорогу, уже не користуючись мапою. Добре орієнтуючись у лабіринті вулиць, Мередіт ішла швидко, цього разу вибравши інший маршрут. За п’ять хвилин вона зупинилась і, прикривши очі рукою, поглянула на емальовану табличку з назвою вулиці.
І здивовано підняла брови. Сама того не бажаючи, вона опинилась на вулиці Шосе Д’Антен. Мередіт поглянула спочатку в один, а потім — в інший бік вулиці. В епоху Дебюссі на початку Шосе Д’Антен, неподалік Пляс де ля Трініте, розташовувалося сумнозвісне кабаре «Гранд-Пінт». Трохи далі стояв знаменитий «Отель-Дьє», збудований у сімнадцятому столітті. А в кінці вулиці, недалеко від того місця, де вона зараз стояла, була відома крамниця езотеричної літератури, власником якої був Едмон Беї. Там у славетну епоху на рубежі століть зустрічалися поети й дослідники окультизму, щоб усебічно обговорити нові ідеї й обмінятися думками про містицизм та альтернативні світи. У тій книгарні колючому молодому Дебюссі ніколи б не довелося виправдовуватись і детально пояснювати свою думку, бо там його зрозуміли б із півслова.
Мередіт витягла мапу та звірила назви вулиць і номери будинків.
Одначе ентузіазм її враз випарувався. Річ у тім, що вона стояла саме там, де розраховувала, та от тільки дивитися було ні на що. Вона зіштовхнулася з тією самою проблемою, котра переслідувала її впродовж усього тижня. Нові споруди витіснили старі, нові вулиці розширились і подовжились, і невпинний плин часу безжально поглинув старі адреси.
Будинок номер два на вулиці Шосе Д’Антен тепер являв собою сучасну будівлю зі скла й бетону — безформну й позбавлену смаку. Книгарня зникла. І навіть пам’ятної дошки на стіні не висіло.
Та раптом Мередіт помітила в стіні двері, майже невидимі з вулиці. На них був різнокольоровий напис — «Чаклунство. Ворожіння на картах Таро».
А внизу маленькими літерами дописано: «Ворожка розмовляє французькою та англійською».
Її рука рвонулася до кишені джинсової куртки. Мередіт намацала складений навпіл паперовий квадратик у тому місці, куди вчора запхала його, відразу ж по тому забувши про нього та про дівчину, котра дала їй цю рекламку. Мередіт витягла її й уставилася на зображення. Воно було погано скопійоване та нечітке, але схожість видавалася незаперечною.
Вона дуже схожа на мене.
Мередіт кинула погляд на двері з написом. Вони були прочинені. Наче хтось потихеньку прослизнув, коли вона не дивилась, і відсунув клямку. Підступивши ближче, жінка зазирнула всередину. Там був невеличкий передпокій із пурпуровими стінами, прикрашений сріблястими зірками, місяцями й зодіакальними знаками. Під стелею висіли кришталеві або ж скляні конструкції — Мередіт точно не могла сказати — і віддзеркалювали світло.
Жінка подумки вишпетила себе за виказану цікавість. Астрологія, магічні кристали, провішування майбутнього — усе це вона не сприймала всерйоз. Вона навіть не цікавилася своїми гороскопами в газетах, зате Мері з побожністю робила це щоранку за філіжанкою кави. То був для неї неначе ритуал.
Проте Мередіт цього просто не розуміла. Сама думка про те, що майбутнє якимось чином присутнє в сьогоденні й детально розписане, здавалася їй абсолютно божевільною. Це було надто фаталістично, надто схоже на відмову від відповідальності за власне життя.
Невдоволена своєю поведінкою, вона відступила від дверей. Чому вона й досі тут стирчить? Треба йти далі. Викинути з голови цю брошурку.
Це просто дурня якась. Звичайнісінькі забобони.
Однак водночас щось заважало їй просто піти геть. Звісно, Мередіт було цікаво, але то цікавість радше суто абстрактна, а не емоційна. Чому дама на брошурці так схожа на неї? Чому так сталося, що вона випадково натрапила на ці двері? їй закортіло дізнатися.
Мередіт знову потихеньку рушила вперед. Із передпокою нагору вели вузькі сходи, навперемін пофарбовані червоним та зеленим. Нагорі ж виднілися ще одні двері. Крізь завісу з жовтих дерев’яних намистин було помітно, що вони небесно-блакитного кольору.
Так багато барв!
Десь вона вже читала, що певні люди сприймають музику у своїй свідомості в кольоровому зображенні. Як же називається це явище? Симестезія? Чи синестезія?
Усередині було прохолодно. Від торохкітливого старого вентилятора над дверима линув слабенький потік повітря. У млявому жовтуватому світлі танцювали дрібненькі часточки пилу. Зрештою, якщо їй так кортить потрапити в атмосферу епохи на зламі століть, то де цю атмосферу ще шукати, як не тут, де вона лишилася такою самою, як і сторіччя тому?